Розділ 43. Золота гуска

Натуся відкрила очі і побачила над собою верхівки сосен, крізь які пробивалися теплі сонячні промінчики. Свіже хвойне повітря приємно лоскотало носа, а навколо стояла тиша, яка переривалася лише співом пересмішників. 

Дівчинка повільно підвелася на ноги і оглянула своє тіло. Вже за кілька секунд зрозуміла, що у цій казці вона – молодий парубок. Стрункий, із широкими плечима, неслухняним волоссям і навіть невеликою щетиною на щічках.

– Ну, хоч людина, а не тварина, – усміхнулася сама до себе і пішла шукати бабусю. Вже за кілька хвилин, просуваючись між деревами, Натуся помітила стареньку постать чоловічка, який нахилився над кошиком, з якого йшло дивне золотаве сяйво.

– Бабусю? – тихенько запитала мала чарівниця, боячись почути заперечну відповідь. А що, як це взагалі Біломир?

— Дитино, — м’яко відповів той, піднімаючи голову. — Чудово, ти мене знайшла! Підходь сюди!

Натуся неспішно підійшла до бабусі і зазирнула у кошик. На його дні сиділа золота гуска. Вона сяяла, немов маленьке сонце. Її пір’я переливалося всіма відтінками золота, а хвіст виглядав майже прозорим. Кожне перо мерехтіло окремо і при найменшому дотику випромінювало теплий, лагідний блиск. Очі пташки були живі й спостережливі й зараз дивилися на Натусю.

Бабуся обережно взяла гуску на руки, погладила крила та сказала:

— Дивись, дитино, ця пташка не просто золота — вона створена так, щоб захищати тих, хто дбає про добро. Кожен, хто спробує висмикнути пір’їну, прилипає до неї. 

– Ого, цікаво, – дівчинка захоплено поглянула на блискучу красуню. – І що з нею робитимемо? 

– Спробуємо зловити на неї Біломира!

– Впевнена, що він знає цю казку напам’ять, бабусю, – недовірливо мовила Натуся. – Думаєш, він спокуситься на золоту гуску? Захоче відсмикнути пір’їну?

– Так, якщо буде занадто близько! – запевнила Ельвіра. – Така вже магія казки.

— А як переконати його підійти? — спитала Натуся, беручи птаху до рук.

Бабуся хитро посміхнулася, спостерігаючи, як сонячне світло виграє на пір’ї гуски.

— Ми не штовхатимемо його силою, не переконуватимемо словами. Йому потрібно відчути спокусу: він сам захоче забрати гуску, а тоді… — вона злегка постукала по крилах пташки, — казка сама його зупинить.

Натуся нахилилася ближче, уважно слухаючи.

— Тобто? — запитала. — Просто чекатимемо слушної нагоди?

–  Ну не зовсім, – відповіла та. – Ми таку нагоду створимо самі. Біломир знає, що гуска має бути в тебе, але натомість я віддам тобі порожній кошик, а сама сховаюся до тієї самої СЛУШНОЇ НАГОДИ… – і хитро підморгнула.

– Зрозуміла! – посміхнулася Натуся, не розпитуючи більше ні про що. План був простим у своїй геніальності. 

На тому й домовилися. Ельвіра, залишивши онучці кошик без гуски, зникла, а Натуся почимчикувала стежкою. Раптом на дорозі виросла постать незнайомця. Та дівчинка вже знала, хто стоїть перед нею.

– Так, так, так… – почав він ще здалеку. – Які люди… Не хочеш показати, що там у тебе в руках?

Натуся зупинилася, притиснувши кошик до грудей. 

– Це… просто кошик. Нічого особливого.

Біломир насупив брови, крокуючи вперед. У його руках блиснув ніж.

– Не бреши мені! Знаю, що там гуска золота, до якої руки липнуть, – зауважив гнівно. – Зараз же опусти кошик на землю і йди до мене!

– А що як не піду? – мовила зухвало, хоча серце виривалося з грудей від страху.

– Тоді цей ніж сам долетить до тебе! – відповів, різко махнувши зброєю.

Натуся зробила крок вперед, потім ще один.

– Так, так, не барися, йди вже сюди! Обіцяю, що нічого тобі не зроблю! – крикнув, а потім пошепки додав: – Поки Ельвіру не знайду.

Натуся вже була в кількох метрах від чаклуна, як за його спиною щось зашаруділо. Коли він обернувся на шум, побачив перед собою старенького, який тримав в руках перед собою гуску. Та щодуху тріпотіла крилами, гіпнотизуючи золотавим світлом осторопілого Біломира.

Той було зробив крок назад, але було вже запізно. Він сам добровільно потягнувся до пір’я — і відразу відчув, що прилип. Ніж зісковзнув з його руки і впав у мох. Чаклун  намагався розмахувати руками, щоб вирватися з цієї пастки, але пір’я гуски тримало його міцно.

Натуся посміхнулася, а бабуся обережно підхопила її за руку і вони кинулися стежкою вперед. Пір’я золотого птаха мерехтіло в сонячних промінцях, а Біломир, роззлючений і безпорадний, залишався позаду, галасуючи і розмахуючи руками. Мить — і світ навколо знову здригнувся. Галявина розчинилася, а чарівниці вже летіли до нової пригоди.