Розділ 42. Порожнеча

Перехід для чарівниць цього разу, як не дивно, був іншим. Не було ані кольорів, ані звуків. Світ просто обірвався.

Чарівниці ступали по порожнечі. Під ногами не було дороги, а над головою – неба. Не стало навіть повітря у звичному розумінні. Вони опинилися в місці, де не існувало нічого. Жодної тіні чи звуку. Простір довкола був білий і пустий. Натуся повільно підняла руку.

— Бабусю… ми зависли?

Ельвіра обережно зробила крок. Під ногою не відчувалося тверді — але вона й не падала.

— Хтозна, — тихо мовила вона. — Але ми точно не в одній з казок братів Грімм. Принаймні, я такої не пам’ятаю…

Порожнеча водночас дихала спокоєм. Тут не було небезпеки, не було ворогів. Ну, принаймні, хотілося в це вірити.

— Це щось знову Біломир вигадав! – зробила висновок Натуся. – Його рук справа.

— Не обов’язково, — заперечила бабуся.

Ніби у підтвердження її словам, нізвідки з’явилася знайома постать. Це був Річард.

Чарівниці без вагань кинулися йому на зустріч. Він обійняв їх обох, але майже одразу ж і відсторонив.

— У нас мало часу, — сказав він поспішно. – Мені вдалося зробити Порожнечу, щоб попередити вас про Біломира. Він вже в книзі!

— Ми знаємо! – в один голос мовили бабуся з онучкою. – Полює на нас. В кожній казці. 

– Я дізнавався за нього в архівах Ради Старійшин. І я нарешті зрозумів, через що він може вас переслідувати!

– Домінік, – чарівниці знову були одностайними.

– Так! – Річард трохи здивувався. Виявляється, його дівчата вже знали все, а може, навіть і більше нього. – Він був його другом.

– І саме він перетягнув Біломира на Темний бік, – зітхнула Ельвіра. – Пам’ятаю, як ці двоє зачинялися у кімнаті Домініка й експериментували з чорною магією. Я намагалася пояснити Біломиру, що це небезпечно, та той відкидав мої перестороги. Його вабила влада та спокуса переступити через непорушні закони Книги Світла. Тож не дивно, що ці двоє знайшли спільну мову.

Річард повільно видихнув.

— Отже… після загибелі Домініка він не зміг змиритися з втратою і почав шукати способи вам помститися…

— Так, — кивнула бабуся. — Думає, що ми винні у його загибелі.

— Але це неправда! — гаряче вигукнула Натуся.

– Мені цього доводити не потрібно, – усміхнувся Річард такій емоційній реакції своєї онучки. –  Я був разом з вами у Венеції на тому даху. Та й до в’язниці Домінік потрапив через власні вчинки.

– Ледь не підставивши тебе, мій коханий, – бабуся знову ніжно обійняла свого чоловіка.

Порожнеча ледь помітно здригнулася, ніби книга почала перегортати наступну сторінку.

— Бачу, що часу дійсно обмаль, так що слухайте уважно, — швидко промовив Річард. — Я не можу витягти вас напряму. Книга тримає вас як персонажів.  І доки ви не проживете казки до останньої сторінки – вас звідси не випустить. Але я можу впливати на її ритм.

— Ми вже помітили, що пропускаємо деякі казки, — підтвердила бабуся.

— Ми з деякими Старійшинами намагаємося перегортати магією одразу кілька сторінок. Пропускати частини тексту. Так що все, що вам потрібно, це протриматися до кінця. А ще краще – зробити так, щоб Біломир сам застряг у своїй же книзі. Для цього потрібно…

Раптом порожнеча навколо них здригнулася. У білому просторі з’явилися тонкі тріщини, з яких почав просочуватися тихий, але наполегливий шелест сторінок.

— Річарде? — Ельвіра злякано подивилася на коханого. — Для цього потрібно що?

Світ почав втрачати чіткість. Обриси Річарда розмивалися, ніби його стирали гумкою.

— Потрібно, щоб він… — його голос урвався, наче ковзнув в отвір між словами.

Шелест посилився. Порожнеча почала скручуватися спіраллю і стягуватися в центр, де тільки-но стояв Річард.

— Річарде! — вигукнула бабуся. — Постривай!

— Тримайтеся, мої любі! — долинуло звідкись дуже далеко.

Світ навколо знову почав набувати кольору: спершу сірого, потім зеленого, а далі золотавого. Річард зник остаточно. Чарівниці відчули знайомий поштовх — ніби їх різко потягнули вперед за невидиму нитку. Сторінки зашелестіли швидше, швидше, швидше — і раптом усе зупинилося. В обличчя Натусі вдарив густий запах вологої зелені. Починалася нова казка…