Розділ 41. Собака і горобець

Чарівниці очуняли одночасно. Натуся першою підвела голову і здивовано пискнула. Світ навколо був величезний. Камінці – мов брили, травинки – як дерева. Вона спробувала сказати щось, але замість слів вирвалося тихе скавчання.

Поряд хтось спритно підстрибнув.

– Цвірінь!

Натуся обернулася й побачила невеличкого горобця з дуже знайомими, добрими очима.

— Бабусю?..

— А ти, бачу, пес, — діловито відгукнулася Ельвіра, оглядаючи свої крила. — Невеличкий, але симпатичний.

Натуся спробувала підвестися. Лапи зовсім не хотіли її слухатися,  та й хвіст жив власним життям.

— Де це ми? — вона понюхала повітря. — Що за казка така?

— Якщо не помиляюсь, то це “Собака і горобець”, — зітхнула бабуся, показуючи крилом спочатку на онучку, а потім на саму себе. — І якщо це так — десь поряд має бути жорстокий візник.

— Скоріше за все, це буде Біломир, — похмуро додала Натуся.

Живіт у неї голосно забурчав.

— Дитино, та ти голодна! — забідкалася Ельвіра. — Так нікуди не годиться. Пішли знайдемо тобі щось поїсти, а потім…

– А як же Біломир?

– Наскільки я пам’ятаю казку, він поки нам не загрожує, тож маємо час перекусити!»!

Чарівниці часу гаяти не стали і швидкою ходою (йшла Натуся, а бабуся сиділа у неї на спині, час від часу підлітаючи, щоб розвідати обстановку) дісталися до міста. Невдовзі вони опинилися на гамірному базарі. Люди снували між рядами, а в повітрі змішалися апетитні пахощі свіжої випічки, сиру та копченостей.

— План простий, — прошепотіла бабуся, злітаючи на дах ятки. — Я відволікаю, ти хапаєш будь-яку їжу, яку побачиш.

— Якось це не дуже чесно… – засумнівалася дівчинка.

— А що взагалі у цій ситуації чесного? От скажи мені! – відстоювала свою думку Ельвіра, якій було вкрай важливо нагодувати свою онуку. – І взагалі, це ж казка! Нічого з цього не реальне! Так що робитимемо все, щоб тут вижити.

Сперечатися з бабусею не мало жодного сенсу. Та й вона дійсно мала рацію. Тож Натуся приготувалася до “наступальної” операції.

А “горобець” тим часом здійняв справжній переполох над кошиками з яблуками, перекинувши кілька на землю. Поки розлючений крамар намагався відігнати птаха, Натуся блискавично схопила окраєць хліба і шмат ковбаси та шмигнула під воза. За хвилину вони вже сиділи за рогом, задоволені й наминали здобич.

        — Оце я розумію — магія, — облизала лапи Натуся.

— Ага, та розслаблятися нам не слід, — застерегла бабуся, сторожко оглядаючись.

Пообідавши, чарівниці поволі вийшли на велику дорогу. Сонце висіло високо й немилосердно припікало — дівчинка відчувала, як нагрівається шерсть на спині, а гаряче повітря щільною хвилею огортає її невеличке собаче тіло. Пил ліниво злітав з-під лап, осідав на носі, лоскотав у горлі. Дорога тяглася вперед світлою, майже білою стрічкою, а навколо було занадто вже тихо.

Бабуся-горобець злетіла трохи вище й описала невелике коло, уважно вдивляючись удалечінь. Її маленьке серце билося швидко, але розум залишався холодним і зібраним. Вона добре знала цей передгрозовий спокій — у казках він ніколи не обіцяв нічого доброго. 

І раптом тишу прорізав звук. Спершу це був ледь вловимий, глухий гуркіт, який почав наростати, як при землетрусі. Насправді ж, це був звук колес. Дерев’яні ободи билися об дорогу, а потім до цього шуму додалося хрипке кінське іржання.

Натуся завмерла, її лапи наче вросли в землю. Вуха напружено піднялися, хвіст мимоволі притиснувся до живота. Вона повільно підняла мордочку і побачила, що прямісінько на них, здіймаючи за собою хмару розпеченого пилу, мчав віз. Він летів занадто швидко для такої дороги, а керував ним ніхто інший як Біломир. Він тримав у руці батіг, і той звивався в повітрі, наче темна змія. Сумнівів не залишалося – чаклун мчав прямо на них.

Зволікати не було часу. Тож бабуся стрімко набрала висоту і каменем кинулася в обличчя Біломиру. Вона вдарила крилами по його очах і дзьобнула в щоку. 

— Що за—?! – гнівно гримнув на неї чаклун. 

Та бабуся не вгамувалася. Вона підлетіла до коня і клюнула його прямо поміж очей. Той злякано шарпнувся і віз різко звернув убік. Колеса пройшли всього за кілька сантиметрів від Натусі, здійнявши  густу завісу пилу.

— Ліворуч! — встигла лише крикнути бабуся.

Натуся рвонула в кущі. Біломир намагався втримати коня, але віз наскочив на камінь, похитнувся й перевернувся, в’їхавши у дерево.

— Нестерпні! — заревів він, намагаючись підвестися після падіння.

Та горобець уже злетів високо в небо.

— Сюди! — гукнула бабуся.

Натуся відчула, як повітря навколо почало тремтіти, а отже, це означало перехід до іншої казки.

— Знову тікаєте?! — кричав Біломир. — Це не кінець!

— Зате й не твоя перемога, — цвірінькнула бабуся.

Світ розплився. Дорога, віз, розлючений Біломир — усе розчинилося. І вже за мить пес і горобець зникли, залишивши чаклуна наодинці зі своїм розтрощеним возом та ще більш розбитими сподіваннями.