Розділ 40. Румпельштільцхен

Натуся відкрила очі і побачила що сидить у невеликій світлиці перед величезною купою соломи. В руках вона тримала щось схоже на веретено, а на порозі стояв грізного вигляду чоловік у королівському вбранні. Його мантія важко спадала до підлоги, а на чолі блищала корона.

– До світанку усе це має стати золотом, – командним тоном заявив він, зухвало дивлячись на дівчину. – Якщо не впораєшся – пошкодуєш, що народилася.

Двері грюкнули і зачинилися на засув. Натуся повільно озирнулася. Кам’яні стіни, вузьке вікно під самою стелею, і солома – всюди солома. Тікати немає куди. Вона стиснула веретено в руках.

– Чудово, – прошепотіла нервово. – Прясти золото. Але як? Що за казка така? І де бабуся, коли вона так потрібна…

Чарівниця спробувала накрутити солому, покрутити веретено – та сухі стебла ламалися й сипалися під ноги. Замість омріяного золота – лише пил і подряпини на пальцях. Від власного безсилля дівчинка заплакала.

Раптом у кутку щось тихо скрипнуло.

– Може, допомога потрібна? – почувся тоненький голос.

З тіні виступив невисокий руденький чоловічок із надто живими очима. На його губах грала хитра посмішка.

– Бабуся? – насторожено спитала Натуся.

Та незнайомець проігнорував цю репліку, натомість вклонившись з перебільшеною чемністю.

– Я той, хто вміє робити неможливе можливим. І тобі можу солому в золото перепрясти! Тобі ж це потрібно?

– Саме так! – зраділа Натуся, а потім насторожено додала: –  А що ти хочеш за свою допомогу?

– Дрібницю, – знизав плечима він. – Щось цінне. Для початку – оте намисто на твоїй шиї.

Дівчинка поклала руку на шию і дійсно відчула прикрасу. Не вагаючись, вона зняла її й подала чоловічкові. Той засміявся, підскочив до соломи й заходився крутити веретено з неймовірною швидкістю. І – о диво – замість сухих стебел на підлогу почала лягати тонка, блискуча золота нитка. До світанку вся купа соломи перетворилася на золоті клубки.

– До завтра, – закінчивши роботу, мовив незнайомець і зник.

За кілька хвилин потому до світлиці завітав король. Побачивши, що усе зроблено, як він хотів, похвалив Натусю та повів її в іншу кімнату. Ще більшу. З ще більшою кількістю соломи.

– От вже жадюга! – розгнівано затупцювала ногами чарівниця, щойно за Його Величністю зачинилися двері. – Я йому так до кінця віку прясти буду… І застрягну в цій казці назавжди!

Щойно договорила – перед нею знову з’явився вчорашній помічник.

— Що тепер хочеш за свою роботу? — спитала Натуся.

— Перстень, — відповів він без вагань.

Золото знову з’явилося на ранок.

А на третю ніч соломи було стільки, що вона сягала дівчинці до плечей.

— Більше в мене нічого нема, — тихо сказала Натуся, потупивши очі у підлогу, коли роботу було закінчено.

Чоловічок наблизився, і в його очах заграли зловісні вогники.

— А давай так, якщо вгадаєш моє ім’я до завтрашнього вечора – нічого не будеш мені винна!

– Твоє ім’я? – перепитала здивовано.

–  Так, – відповів той, навіть оком не зморгнувши.

–  І що, можна усі переназивати?

– Та без питань.

– А якщо не вгадаю? – запитала раптом дівчинка, на мить задумавшись.

– Тоді зостанешся у цій казці назавжди, – засміявся той. – Так вже брати Грімм написали. Хоча вони дівчині три дні давали.

Натуся зблідла, одразу зрозумівши, хто перед нею стоїть.

– Біломир… – прошепотіла пересохлими губами.

– Він самий, – кивнув чоловічок. – Але тут мене звуть зовсім не так. А без твоєї бабусі, Натусю, ти ніколи не здогадаєшся, як. А отже й залишишся у книзі без можливості повернутися додому. Що мені й потрібно!

– За що Ви так з нами? – запитала дівчинка. – Невже все через цю кляту книгу? 

– Це тобі Ельвіра розповіла? Ха! – Біломир нервово ходив взад-вперед світлицею. – Все зовсім не так! Справа у моєму найкращому другові!

– Про кого Ви говорите? 

– Про Домініка, про кого ж іще??

Натусю ніби обшпарили окропом. Чаклун, який ледь не підставив Річарда, і який загинув у Венеції разом з Феонілою… То ось чому Біломир так хоче їхньої з бабусею смерті.

– То Ви – друг Домініка??? – голос Натусі затремтів, але вона не відвела погляду.

Біломир зупинився. Його усмішка стала ще злішою.

— Був, — коротко відповів він. — Поки деякі чарівниці не втрутилися і не згубили його остаточно.

— Ми нікого не вбивали! — вигукнула Натуся. — Це була не наша провина! Феоніла постаралася.

— Не ваша провина? — різко обернувся він. — А хто дурманив йому голову всі ті роки? Твоя бабуся. І чого він опинився на тому даху? Теж через неї!

— Ми лише намагалися вижити, — тихо сказала вона.