Розділ 39. Білосніжка

Натуся прокинулася у ліжечку, що було для неї занадто малим. Вона солодко потягнулася, а, відкривши очі, побачила біля себе сімох гномів. Вони так пильно на неї дивилися, що дівчинці стало ніяково. Раптом один з них посміхнувся їй і мовив: 

– Тебе ж Білосніжкою звати, чи не так? – і якось хитро підморгнув.

“Це ж бабуся” – пронеслося в голові, а в голос Натуся відповіла: – Саме так, я – Білосніжка.

– А як ти опинилася в нашій хаті? – спитав інший гном.

Згадавши казку, яку так полюбляла розповідати їй в дитинстві бабуся, дівчинка розповіла, як мачуха хотіла її вбити, а лісник пожалів, як вона йшла цілий день, аж поки натрапила на їхню хатку.

– Якщо ти згодна бути в нашій хаті господинею – куховарити, прати, стелити ліжка, шити, латати, прибирати й давати всьому лад, то лишайся в нас, тут тобі буде добре, – вислухавши її, мовив один із гномів.

– Я залюбки лишуся у вас, бо мені нема куди йти, – відповіла “Білосніжка”.

– Тоді добре, ми зараз йдемо в гори, де шукатимемо руду й золото, – продовжував той. – А ввечері повернемося додому, тож тобі потрібно буде приготувати нам їсти. Згода?

Звісно ж дівчинка погодилася на такі умови, бо добре знала цю казку. Як і її продовження…

Коли гноми виходили з дому, один з них затримався на порозі, і щоб побратими не чули, прошепотів:

– Дитино, не переживай. Я поряд! Зачини за собою двері й не відчиняй до вечора. Бережися “мачухи”, вона скоро довідається, що ти тут. Нікого не впускай до хати! Чула?

– Звісно, бабусю, я ж знаю цю казку! – запевнила Ельвіру онучка.

А Біломир у подобі тієї самої мачухи вже поспішав у ліс. Дорогою думав, як обманути “Білосніжку” й таки отруїти її раз і назавжди. А потім і з іншою чарівницею розібратися. Він у подобі старої перекупниці дістався до хатини гномів, постукав у двері й загукав:

– Продаю, продаю, дешево продаю! 

Натуся виглянула у вікно і, побачивши, хто там стоїть, мовила:

– Вдома нікого немає!

– А хто ж мені тоді відповідає? – почав вже дратуватися чаклун.

– Автовідповідач! – крикнула зухвало.

– Та я ж тобі зараз… – Біломир кинув кошик з сукнями, одну з яких і мала приміряти “Білосніжка”, підбіг до дверей і почав грюкати у них ногами і руками.

– Ану відчиняй, мала потворо! – верещав несамовито.

– І не подумаю! – почулося йому у відповідь. – Йди звідки прийшов, Біломире!

– Ага, то ти вже зрозуміла, хто я! – не вгамовувався той, намагаючись виламати двері.

– Тут і в школу не потрібно ходити! – чулося з хатини.

Раптом чаклун збагнув, що легше потрапити всередину іншим способом. Він знайшов неподалік камінь, і з усієї сили жбурнув в одне з вікон. Скло розсипалося на маленькі шматочки, а Натуся від такої несподіванки скрикнула.

– Попалася, мала! – радо мовив Біломир і побіг до вікна. Він почав забиратися у хату, а дівчинка в цей час вже вилізла з іншого боку і почала бігти. Чаклун зістрибнув з підвіконня і почав її наздоганяти. 

Натуся бігла щодуху, не озираючись. Серце калатало так голосно, що, здавалося, його чути на весь ліс. Довга, надто пишна сукня плуталася в ногах, чіплялася за кущі й коріння.

— Стій! — хрипко кричав позаду Біломир. — Далеко не втечеш!

Ще крок — і поділ її сукні зачепився за випнутий корінь. Натуся спіткнулася, руками намагалася втримати рівновагу, але марно — впала просто на холодну землю, зойкнувши від болю. Сукня розстелилася навколо неї білою плямою серед темної трави.

Біломир підбіг захеканий, очі його блищали лихо. Він вихопив з кишені ножа, лезо холодно блиснуло у світлі, що пробивалося крізь гілля.

— От і казочці  кінець, — прошепотів він, заносячи руку – А хто слухав – моло…

Та раптом у лісі пролунало гучне:

— Гей!

І ще одне, і ще — одразу з кількох боків. З-за дерев, мов із-під землі, вискочили семеро гномів. Маленькі, кремезні, у робочому одязі, з кирками в руках. Вони рухалися швидко й злагоджено.

— Нашу Білосніжку не чіпай! — сердито вигукнув один із них.

– А то що буде? – зухвало кинув чаклун.

Замість відповіді гноми пішли в атаку. Перший удар прийшовся по руці Біломира — кирка вибила ножа, і той відлетів убік. Другий гном штовхнув його в бік плечем, третій вдарив держаком по ногах. Чаклун похитнувся, намагаючись відмахнутися, але гноми оточили його щільним колом. 

Біломир спробував вирватися, та кирки схрестилися перед ним, не даючи проходу. Один із гномів гримнув держаком по землі так, що аж листя здригнулося.

— Забирайся звідси, поки цілий, — низько мовив найстарший.

Зрозумівши, що сили не на його боці, Біломир відступив. Погляд його метався від одного до іншого, повний злості й безсилля. Він ще раз зиркнув на Натусю, яка вже підводилася за спинами своїх захисників, і, скрегочучи зубами, кинувся геть у хащу.