Розділ 37. Спляча красуня

Біломир пробирався через терен, яким заріс королівський замок і сам до себе усміхався:

– Треба лише переконатися у тому, що чарівниці сплять і не прокинуться, – говорив він. – Якщо мої підрахунки вірні, то саме в цей день дія закляття має закінчитися. І річ тут не в поцілунку прекрасного принца, тобто мене! А в даті. Адже рівно сто років тому донька короля та королеви вкололася веретином, проклятим чаклункою, та поринула в глибокий сторічний сон, забравши з собою в царство Морфея батьків та всю прислугу. Тож я мушу зробити так, щоб принцеса ніколи не прокинулася… І Ельвірі з онучкою кінець…

Коли Біломир дійшов до входу у палац, вже вечоріло. Він на мить завмер, прислухаючись і озираючись навколо. Дійсно, тут час ніби зупинився. Жодного шелесту чи звуку – навіть полум’я смолоскипів застигло у химерних, викривлених формах, не відкидаючи тіней.

Віковий пил на сходах дбайливо беріг відбитки тих, хто проходив тут колись. Уздовж стін сиділи придворні, слуги й вояки, опустивши голови та поринувши у глибокий сон без сновидінь. Біломир йшов коридорами, зануреними у мертву тишу та радів, що встиг завчасно. Одним поштовхом він відчинив двері тронної зали і зайшов туди, гордовито задерши підборіддя. На якусь мить йому захотілося повірити, що це все – його. Він дійшов до високого трона, оздобленого коштовним камінням, відтягнув звідти короля (королева ж так і залишилася лежати біля вікна, де ще нещодавно спостерігала за подіями у дворі) і сів туди сам.

Запліснявілі завіси у тронній залі давно не колихалися, годинники на стінах мовчали, а стрілки, покриті іржею, завмерли ще століття тому.

– Депресивна картина, – зморщивши лоба, мовив Біломир. – Посидів би ще, та треба переконатися, що чарівниці тут і залишаться.. Цікаво, в кого вони обернулися у цій казці? Може, хтось із них – королева?

Він встав з трона і підійшов до жінки на підлозі. Відчинив вікно, взяв Її Величність на руки і скинув донизу.

– Тепер до винуватиці цього дійства! – скомандував він сам собі та рушив до виходу. Потрібно було ще знайти спальню принцеси.

– Не так швидко, негіднику! – крикнув хтось раптом до нього. Біломир обернувся і побачив перед собою короля. Того самого, якого кілька хвилин тому скидав з трона. Хоч його одяг був безладно пом’ятий, а очі ще зберігали сліди сну, він дивився владно й тверезо. – Куди зібрався?

– Ваша Світлість, я… – почав було чаклун, та той підняв руку, не даючи йому договорити.

– Знаю я, хто ти, негіднику! – вигукнув. – І знаю, що хочеш зробити з моєю онучкою.

– Здогадалася таки, подруго! – просичав злісно до Ельвіри. – Треба було й тобі сьогодні політати допомогти, – додав, кивнувши на вікно.

– Ми ще побачимо, в кого з нас тут крила виростуть, Біломире, – войовниче мовила чарівниця. Її мантія плуталася під ногами, корона з’їхала набік, але погляд був непохитним і сповненим рішучості.

Чаклун рвонув першим, намагаючись збити її з ніг потужним ударом  у груди. Ельвіра встигла підставити плече, і  за мить вони з гуркотом врізалися в стіл, перекинувши його. Посуд з брязкотом розлетівся на друзки, а вони покотилися підлогою, люто борючись, мов двоє диких звірів.

Біломир був спритніший і легший — він швидко опинився зверху й замахнувся, та Ельвіра вхопила його за рукав, рвонула на себе й з усієї сили вдарила головою в обличчя. Чаклун зойкнув, відсахнувся, і цього вистачило: вона різко штовхнула його вбік і підвелася першою.

Він кинувся знову, намагаючись схопити її за горло, але Ельвіра вдарила ворога коліном в живіт. Біломир зігнувся від болю, і чарівниця, не даючи йому отямитися, схопила його за комір та вдарила об кам’яну колону. Чаклун застогнав і повільно сповз униз.

Він ще спробував підвестися, вчепитися в неї руками, та Ельвіра наступила йому на зап’ястя, притиснувши до підлоги всією вагою королівського тіла. Біломир скривився від болю, зціпив зуби – і завмер.

– Без магії ти, мій друже, ніхто, – важко дихаючи, сказала вона. – А я й без неї вмію стояти за своїх.

Чарівниця відступила на крок, не відводячи погляду. Біломир лежав на холодному камені, побитий і принижений.

– Це ще не кінець, Ельвіро, – просичав він. – Я ще доберуся до вас… Я помщуся тобі за…

– Бабусю! – почулося десь у глибині замку. – Бабусю! Ти де?

– Я тут, дитино! – крикнула та. – Чекай на мене, я зараз прийду! А ти, Біломире, краще залиш нас у спокої і випусти з цієї книги по-доброму! – мовила вже до чаклуна. – Змирися, що ти не переможеш нас. Як би не старався!

І Ельвіра, все ще в образі короля, побігла на голос онучки.

– Ми ще побачимо, хто кого переможе! – прошепотів чаклун, важко підіймаючись з підлоги. – Це ще не кінець! Це ще далеко не кінець…