Розділ 36. Старий Султан

Натуся прокинулася у чиємось дворі. У будці.

– Ого, то я тепер – собака? – прискіпливо обдивившись себе, підсумувала дівчинка. Та рук (чи б то лап) опускати не можна було. І не в таких персонажів оберталася. – Треба шукати бабусю!

З цими словами Натуся вийшла з будки і озирнулася навколо. З хазяйської хати долинали голоси. Вона підбігла на чотирьох лапах до вікна і побачила там чоловіка та жінку, що жваво щось обговорювали. Дівчинка легенько прочинила вікно і почала слухати.

– … завтра я пса пристрелити збираюсь, став він уже нікуди негідний, – говорив чоловік.

– Та він нам чесно служив стільки років, – протестувала його дружина, – і нам треба б його годувати тепер із милості.

– Е, що ти кажеш, – не вгамовувався той, – видно, у тебе розуму не вистачає. Адже у нього і зубів нема, жоден злодій його не боїться! Службу він свою вже відслужив…

Більше Натуся не слухала. Швиденько побігла до хвіртки і стрімголов пустилася до лісу. На стежці неподалік побачила вовка. Спочатку хотіла було бігти чимдуж від дикого звіра, та той раптом мовив: 

– Дитино, це ти?

– Бабусю! Дякувати Богу, я тебе хоч у цій казці знайшла, а у попередній мене ледь не пристрелили, – почала розповідати онучка.

– Знаю, знаю, – закивала Ельвіра. – То тебе Біломир ледь не вполював!

– Біломир?? – Натуся здивовано поглянула на бабусю. – Це власник цієї “книги жахів”? Твій друг дитинства, який запроторив нас сюди??

– Той самий! – зітхнула та. 

– Звідки знаєш?

– Говорила з ним, – зізналася. – І ледь сама життя не позбулася! Якби не Річард… Ми б тут певно і не розмовляли б зараз!

– То тепер він полюватиме на нас всередині книги? – у дівчинки в голові було ще безліч питань.

– Наскільки я зрозуміла, так… – бабуся легенько завила. Вовки своїх емоцій не приховують…

– І все через те, що ти ці казки страхітливі колись від нього заховала?

– Виявляється, що ні, – відповіла Ельвіра. – У нього зі мною якісь інші рахунки. Але які саме – я поки що не дізналася.

– Зачекай, то це означає, що він хоче йти по наших слідах? – скрикнула Натуся, стрепенувшись, і почала пильно роззиратися на всі боки.

– Так, але мені він поки що не траплявся на очі…– поспішила заспокоїти її бабуся. 

– А що це взагалі за казка така? – ніби раптом щось згадавши, запитала онучка.

– Якщо не помиляюся, це “Старий Султан”.

– Про якогось царя чи що?

– Та ні, Султан – це ти!

– Оце так несподіванка! – здивувалася Натуся. – І зовсім я не стара! – додала. – Можу кого хочеш покусати!

– Не сумніваюся, – посміхнулася Ельвіра. – Але нам слід діяти швидше, поки Біломир нас не знайшов. 

– Що потрібно робити?

– Пам’ятаєш старий мультик “Жив був Пес”?

– Так, ми з тобою колись дивилися його. Кумедний.

– Ми з тобою зараз в ньому!

– Ого, то це я – Сірко? – перепитала дівчинка.

– Сірко, але тут тебе звуть Султан, – пояснила бабуся.

– Гаразд, зрозуміла. То що маємо робити?

– Завтра на світанку хазяїн піде з дружиною сіно косити. Вдома лишити маля ні на кого, тож доведеться їм брати дитину з собою в поле. Під час роботи вони кладуть дитину завжди в тінь під кущами. А ти лягай поряд із нею, немов стерегти збираєшся. Я вийду з лісу і вкраду дитину; а ти кинься за мною, немов врятувати її від мене хочеш. Я дитину впущу, і ти принесеш її знов батькам. Вони подумають, що ти її врятувала, і так будуть тобі вдячні, що на руках носитимуть. Зустрічаємося завтра ввечері. А зараз біжи назад до господарів, щоб вони нічого не запідозрили. Треба якомога швидше прожити цю казку і переміститися в іншу.

Двічі Натусю прохати не потрібно було. А на ранок сталося так, як розповідала бабуся. Чоловік з жінкою понесли дитину з собою на сінокіс, поклали в тінь під кущами, “вовк” забрав її, “Султан” врятував і за це отримав безмежну вдячність господарів.

Ввечері бабуся вже тихо шкреблася у ворота.

– Молодчинка, все правильно зробила! – мовила бабуся, щойно онучка прошмигнула у хвіртку.

– А що тепер буде? – запитала та. – Весілля? Коронне: “Зараз заспіваю?”

Ельвіра посміхнулася:

– Якби ж то! Це ж брати Грімм. У них таких веселих кінцівок не буває. Ми тепер маємо ворогами стати.

– Та ну! Чого б це? – здивувалася Натуся. – Ти ж мені допомогла, хіба ні?

– Воно то так, але вовк, тобто я, має вкрасти овечку у твоїх господарів, а Султан, тобто ти, нам’яти мені боки.

– Не битиму я тебе! – запротестувала дівчинка. – Ще чого захотіли!

– А ми вдамо, що б’ємося, – хитро примружилася Ельвіра. – Так, щоб вони нам повірили.

Вона не встигла й договорити, як із-за тину визирнули господарі. Тієї ж миті вовк і пес кинулися один на одного. Султан загарчав й стрибнув уперед, а суперник завив, відскочив, зумисне перечепившись і здійнявши хмару пилюки.