Розділ 35. Диво-птах

Біломир сидів у королівському саду і вдивлявся у темне зоряне небо. Біля нього лежало кілька качанів від яблук, якими втамовував голод, та лук зі стрілами. З хвилини на хвилину сюди мав прилетіти золотий птах. Якщо його розрахунки правильні, то це або Ельвіра, або її онучка. Думки роїлися в його голові, як у вулику.

І про що він думав, пускаючи все напризволяще?! Мав же з самого початку контролювати полювання на чарівниць. Бути всередині книги. Дійовою особою. Мабуть, покладався на силу темних казок Братів Грімм. Та давня подруга виявилася кмітливішою. І вже кілька десятків разів їм вдавалося уникати смерті. Ну нічого! Тепер нікуди від нього не дінуться!

Швидкоплинний потік думок перервав шурхіт крил. І ось на горизонті у місячному сяйві Біломир побачив диво-птаха. Він летів плавно та граційно. Кожне його перо сяяло теплим золотом і при русі переливалося усіма відтінками – від м’якого бурштину до сліпучого блиску. Крила були широкі й величні, з тонкими прожилками, а довгий хвіст тягнув за собою серпанок, що повільно танув у повітрі.

– А ось і перша прилетіла, – зрадів чаклун, тихенько беручи до рук зброю. – Хто ж ти: Ельвіра чи її мала?

Тим часом птах опустився на дерево і, нічого не підозрюючи, почав дзьобати яблука. Біломир підкрався поближче, натягнув тетиву і вистрілив. Щойно стріла з тихим свистом розсікла повітря, птах здригнувся. Він різко змахнув крилами, а з його грудей зірвався короткий, пронизливий крик. “Промахнувся!” – прошипів Біломир і стріли полетіли одна за одною у птаха. Той спритно ухилявся від них, злітаючи у повітря. Там він озирнувся, кинувши вниз палаючий, докірливий погляд, ніби запам’ятовуючи того, хто насмілився замахнутися на його життя. І лише тоді він стрімко й гордо рвонув угору, залишивши по собі лише одну-єдину пір’їну, що повільно кружляла в місячному сяйві, поки не опустилася мисливцеві під ноги.

– Ну нічого, дорогенька, недовго тобі тут жити залишилося! – процідив крізь зуби Біломир, підійнявши знахідку. З нею і пішов назад до замку. 

Показавши королю пір’їну, та дочекавшись його рішення відправити синів на пошуки диво-птаха, чаклун переконав Його Величність пустити його першим, хоча у цій казці він був наймолодшим з трьох братів. Король довго впирався (і не дивно, бо за сюжетом Біломир мав би йти останнім), але таки здався під натиском впертого “синочка”.

Пройшов він не багато, не мало і побачив на лісовій галявині лисицю. “Ще одна!” – посміхнувся хижо, прикладаючи до плеча рушницю й прицілюючись. Але та раптом закричала:

– Не вбивай мене, дам я тобі за це добру пораду! Ти на шляху за золотим птахом, і сьогодні… 

Та Біломир перебив її, крикнувши:

– Ельвіро, це ти?!

– Річарде? – перепитала лисиця, смішно принюхуючись.

– А ось і не вгадала, подруго! – очі люто зиркали на неї, не даючи можливості втекти. 

– Біломир… – видихнула, а вдихнути вже й не було сили. 

– Ну, з другого разу таки здогадалася, – відповів.

– І що тепер зі мною робитимеш? Стрілятимеш? – перепитала, раптом випроставшись і зухвало поглянувши просто в очі чаклунові.

– Не все так просто! – мовив зі злістю. Його починала дратувати безстрашність давньої подруги. – Ти мене ще на своєму хвостові маєш до твоєї онучки – диво-пташки провести. А потім і покінчу з вами обома. 

– Тоді я і з місця не зійду, – склала лапки на грудях. – Що хочеш зі мною роби, але онучки моєї не отримаєш!

– Ох же й вперта ти! – гримнув, дратуючись від власного безсилля. – Прямо як у дитинстві!

– А ти мені тут не влаштовуй вечір ностальгії, Біломире! Я прекрасно знаю, через що ми з Натусею тут опинилися!

– Ти впевнена? – повів бровою.

– Через те, що книгу цю свого часу заховала від тебе, щоб ти лиха з нею не накоїв!

– Ха!  Невже ти думаєш, що через таку дрібницю я буду влаштовувати все це?? – хижо засміявся Біломир. – Погано ж ти мене знаєш!

– Достатньо для того, щоб зрозуміти, що наміри твої – геть не білі та пухнасті!

– Ну тут ти маєш рацію, – неохоче погодився. – І я не заспокоюся, поки… 

Договорити чаклун не встиг, адже раптово з-нізвідки піднявся справжній буревій. Вітер заревів, закрутився спіраллю, вириваючи з корінням траву й ламаючи гілки. Пил і листя злетіли вгору, зливаючись у шаленому танку, де вже не було ні верху, ні низу.

Буря торкнулася бабусі різко й безжально: вихор підхопив її, мов легку билинку, закрутив у повітрі. На мить їй здалося, що вона почула голос Річарда, який кричав: “Тримайся, кохана!” А тоді вихор рвонув уперед і поніс її геть, залишивши Біломира на пустій галявині серед листя, що все ще кружляло навколо нього.

– Це ще не кінець! – прошипів він і буквально провалився під землю. Потрібно було поспішати у наступну казку.