Розділ 34. Мандрівка хлопчика-мізинчика

Щойно Натуся відкрила очі, як побачила, що на неї зверху падає якась величезна тканина. Часу на роздуми не було, тож дівчинка почала бігти від неї і помітила попереду великий наперсток, ростом з неї. Не гаючи ні секунди, вона підняла його і сховалася під ним. «Чого це я така маленька? Дюймовочка якась, чи що?» – промайнуло в голові.

– Ах ти, дрібнота така! – ніби підтверджуючи думки малої чарівниці, мовив якийсь незнайомий жіночий голос. Після цих  слів наперсток піднявся, і Натуся побачила перед собою велетенську жінку, яка розмахувала ганчіркою, намагаючись поцілити в неї. З переляку, дівчинка ледь не знепритомніла. Але вчасно зорієнтувалася і побігла до щілини у стіні, крізь яку пробивалося сонячне проміння. За кілька хвилин вона вже була надворі й пробиралася густою травою до стежки.

– Ну що ж це знову таке?! – бурмотіла Натуся, намагаючись приглушити шалений стукіт власного серця. – Я знову хлопчик… і знову… «Мізинчик»? – мовила, скептично себе оглянувши. – Ми тепер у попередні казки почали повертатися? Треба буде знайти бабусю і все з нею обговорити, бо це вже казна-що!

   Через пару годин Натуся зайшла у ліс (хоча до нього було всього кількасот метрів) і роззирнулась навколо. Вдалині вона побачила вогник і вирішила піти туди. Там перед вогнищем сиділи типові казкові розбійники і обговорювали план пограбування королівської скарбниці. Коли вони побачили Натусю, розмова одразу стихла.

– Гей ти, Велетень Голіафович, – крикнув один з розбійників, – не хочеш з нами разом побувати в королівській грошовій коморі? Ти можеш туди легко проповзти і всі гроші нам звідти повикидати.

Поки чарівниця думала, що їй відповісти, побачила, що один з чоловіків їй якось дивно підморгує і непомітно киває.

– Добре! Я згоден! – крикнув «Мізинчик», підходячи ближче. 

– От і чудово! Тоді рушаймо! – загомоніли розбійники й почали збиратися в дорогу, а той, що Натусі підморгував, поспішив до неї.

– Дитино, це ж ти?! – перепитав.

– Бабусю? Що відбувається? Я знову «Мізинчик»! Ми почали повертатися у казки?

– Ні, ні, – запевнила та, заперечно хитаючи головою. – Навпаки! Якщо не помиляюся, ми знову перескочили декілька казок, а ця – про «Мандрівку Хлопчика-мізинчика». Так що тобі тут таки доведеться допомогти пограбувати королівську комору. Хоч я цього і не схвалюю! – додала вже строгішим тоном.

– Гаразд… – погодилася онучка. – Ну що за казки такі… 

– Які вже є… – зітхнула Ельвіра.

Діставшись до скарбниці, усі розбійники заховалися. А Натуся, знайшовши широку щілину у стіні, вже хотіла пролізти всередину, та її помітив один із двох вартових, які охороняли двері комори.

– Що це за павук там повзе? – сказав він іншому. – Я ось його зараз розчавлю.

– Залиш бідну тварину! – відповів йому той. – Вона тобі ніякого зла не зробила.

Той неохоче погодився, а дівчинка, яка вже встигла побіліти від страху, змогла без перешкод пробратися всередину. Там вона відчинила вікно, під яким стояли розбійники, і стала їм викидати одну монету за іншою, думаючи: «Оце я сильна! Хоч і маленька! Краще б в реальності так могти! Ех…»

 У той час, коли робота була в самому розпалі, у комору раптом зайшов король. На щастя, Натуся встигла заховатися, тож він її не помітив. Однак, помітив інше. Що частини монет не вистачає, а тому, обдивившись все навколо, почимчикував до вартових і наказав:

– Будьте уважними, там хтось добирається до грошей.

Ті посиділи трішки, а потім й самі пішли у комору, переконатися, що нікого немає. Та мала чарівниця знову встигла заховатися у куточку, прикрившись однією з золотих  монет. І так їй стало весело, що її ніхто не бачить, що почала ще й піддражнювати вартових, покрикуючи: «Я тут!».

   Вартові кидалися в ту сторону, звідки чули голос, а «Мізинчик» перескакував в інший кут, ховався під іншу монету і знову кричав: «А я тут!»

Так Натуся дурила і ганяла вартових до тих пір, поки вони не стомилися і не вийшли нарешті з комори.

   Тоді вона вибігла зі свого сховку, викинула з вікна всі монети і сама вистрибнула звідти.

Розбійники раділи як малі діти, що їм так пощастило з новим  знайомим, а хтось навіть запропонував:

– Не хочеш ти бути нашим отаманом?

І щойно Натуся відкрила рота, щоб погодитися, здійнявся сильний вітер, і  «Мізинчика» разом із одним з розбійників понесло в іншу казку.