Розділ 32. “Мізинчик”, сватання та домовички

Натуся відкрила очі й побачила, що вона несеться кудись на великій швидкості. Місце, де вона зараз перебувала, було схоже на м’яку теплу печеру. Але ця “печера” не стояла на місці. Дівчинку (а в цій казці хлопчика) постійно трясло, а коли вона виглянула назовні, побачила, що світ навколо неї дуже швидко рухається. Перед очима миготять дерева і кущі, маленькі лісові звірята розбігаються навсібіч, а у вуха задуває прохолодний весняний вітерець.

– Де я? – мовила Натуся сама до себе, і її голос луною пронісся темною “печерою”.

– Ти у моєму вусі, доню, – почулося раптом ззовні.

– Бабусю? – перепитала дівчинка.

– Так, хоча у цій казці мене так важко назвати, – відповіла та і раптом… заіржала.

– Ти коняка? – перепитала мала чарівниця.

– А тебе ще щось дивує після усіх наших перевтілень?

– Та, мабуть, вже ні… – мовила після невеликих роздумів. – А я тоді хто?

– Мізинчик, – зітхнула Ельвіра. – Так, дивно, – додала вона, – я пам’ятаю, що до цієї казки і після “Безручки” було ще з п’ять історій. Як це ми їх перестрибнули?

– Згадай слова дідуся, які ми побачили на небі, – відповіла Натуся. – Вони з Фофою хочуть нас якнайшвидше витягнути з книги, а тому…

Договорити дівчинка не встигла, як їх підхопив потік вітру і поніс над верхівками дерев. Летіли вони недовго і за кілька хвилин приземлилися на широкій галявині перед великою норою.

Натуся вже не була маленьким хлопчиком. Натомість все її тіло покривала густа сіра шерсть. Бабуся ж перетворилася на досить симпатичну лисичку.

– Це що за фокуси? – обурилася та, струшуючи з себе залишки трави. – Дитино, – вона поглянула на онучку, – чому ти раптом перетворилася на кицьку? Чого ти й досі не мізинчик?

– Я кицька? – перепитала Натуся. – От дивно, а ти – лисичка!

– Зачекай, – відповіла та, – здається, ми вже в наступній казці! Треба дещо перевірити…

Вона стала на чотири лапки і побігла до нори. Онучка намагалася не відставати. Всередині було на диво затишно і просторо. Навіть меблі дерев’яні якось умудрилися туди потрапити. Ельвіра часу не гаяла й одразу ж попрямувала до вітальні, де під лавкою лежав лис. Натуся з подивом помітила, що замість одного хвоста у нього їх аж дев’ять.

– Хочеш його розбудити? – перепитала бабусю, коли та вже наблизилася до нього.

– Хочу дати йому прочуханки! – войовниче повідомила Ельвіра і, без зайвих зволікань, відвісила смачного ляпаса своєму “чоловіку”. Той від несподіванки аж підскочив.

– Лелечки! Яка агресія! – заволав він, тримаючи лапкою щоку. – Ти що, жінко, з глузду з’їхала?

– Можу спитати тебе те саме, старий дурбецало! – все ще не вгамовувалася бабуся. – Це хто ж мертвим прикидається, щоб дружині перевірки на вірність влаштовувати?!

– Та я ж… – почав виправовуватися лис, та його перервав стукіт у двері.

– Відчини, кицю, подивися, хто там що хоче, – скомандувала Ельвіра, підморгнувши онучки. 

Та, все ще ошелешена поведінкою бабусі, почимчикувала до дверей, раз-по-раз оглядаючись, чи не втне та ще щось неординарне.

На порозі стояв молоденький лис з ласкавою усмішкою.

– Що ти, кицинько, твориш? Спать лягла чи ще не спиш? – мовив він до Натусі. Дівчинка аж пирснула від такого віршованого звернення.

– Не сплю ще… – мовила після паузи, поняття не маючи, що мусить казати.

– А що ж поробляє пані лисичка? – невгамовувався незнайомець.

– З чоловіком своїм свариться, – відповіла, не задумуючись. – Щось від Вас переказати?

Лис ледь не впав від таких несподіваних слів і якось дивно зблід.

– З чоловіком? – прошепотів, хапаючи ротом повітря. – А хіба він не відійшов у кращий світ?

– Як бачите, ні, – підсумувала Натуся.

– А я ж свататися прийшов… – пробурмотів гість, все ще намагаючись осмислити щойно почуте.

– Якось іншим разом, – відповіла “киця” та зачинила двері. Й дуже вчасно, адже на неї вже біг приголомшений дев’ятихвостий лис, а за ним, розмахуючи кочергою, бабуся-лисичка. Невідомо, що б сталося з хитрюгою, якби не ще один порив вітру, який підхопив усіх трьох, виніс назовні та поніс світ за очі. Бабуся з онучкою ледь втигли зчепитися лапками, щоб знову не загубитися.

Цього разу потік був сильнішим, тож подорож зайняла ледь не годину. Вже звечоріло, на небі запалали перші зірки, а наші чарівниці приземлилися у якійсь хатині на краю села. Шерсть з їх тіл зникла, та одягу натомість не з’явилося. Вони знову зменшилися і тепер усі речі, що їх оточували, здавалися гігантськими. Ще й стать вони на чоловічу змінили.

– А це що за дивне перевтілення? – скривилася Натуся, прискіпливо оглядаючи свою нову зовнішність.

– Скоріше за все ми перетворилися на домовичків, – підсумувала бабуся, зітхаючи. – А це будинок чоботаря. Тут ночами вони, тобто ми, допомагаємо йому робити взуття… – вона на мить замовкла. – Чесно кажучи, я все ніяк не можу звикнути  до таких частих змін декорацій.