Розділ 31. Дівчина-безручка

Натуся опинилася на квітучому лузі. Вона вдихнула на повні груди п’янкий запах польових квітів і хотіла було потягнутися до однієї, щоб зірвати, але з жахом помітила, що у неї немає рук. Ба більше, ці її руки були прив’язані до її спини.

– Це що за казка така страшна? – мовила вона нажахано. Та відповісти їй ніхто не міг, адже людей ніде не було. – Принаймні, я в цій казці дівчина, – намагалася вона знайти хоч якийсь позитив із ситуації, що склалася.

Йти без рук виявилося не так просто. Натуся раз по раз втрачала баланс і ледь не падала на землю, однак, їй вдавалося втриматися на ногах. “І хто це зі мною так вчинив?” – думалося їй дорогою. Вона вирішила, що розпитає бабусю, про те, що з нею сталося і хто в цьому винен, коли нарешті її зустріне. 

Йшла вона цілий день до самої ночі. І зрештою дісталася до королівського саду і побачила при місячному сяйві, що всі дерева всипані прекрасними плодами, але потрапити у цей сад вона не могла – він був увесь оточений рівчаками з водою. 

“От якби мені потрапити в цей сад та поїсти трохи, було б чудово!” – подумала дівчинка. 

Раптом перед нею з’явилася молода красива жінка в білій одежі, перекрила потік води і провела її по сухому рівчаку. 

– Дитино, це ти? – прошепотіла незнайомка, коли вони вже були у саду.

– Бабусю? Ти така гарна тут! – вони обійнялися. – А я, як бачиш, без рук…

– Ну не зовсім… – усміхнулася Ельвіра. – Вони з тобою, тільки не на потрібному місці.

– Дуже смішно! – пробурмотіла Натуся. – І хто ж зі мною таке вчинив?

– Рідний батько! – приголомшила новиною бабуся. – Відрубав руки, бо так його попросив сам чорт.

– Ні, ну я бачу, що ці брати Грімм таки вміли на дітей страху нагнати  своїми казками… 

– І не лише на дітей, – завірила її Ельвіра. – А зараз нам треба дістати для тебе грушу!

Дівчинка, зрадівши, пішла до першого ліпшого дерева, а бабуся зірвала їй солодкий плід і нагодувала ним онучку. 

– А зараз що робитимемо? – запитала Натуся, облизуючись.

– Сховаємо тебе за кущем! – відповіла чарівниця. – Поспимо, а зранку має прийти король і забрати тебе з собою.

– Чого це? – здивувалася дівчинка.

– Пожаліє тебе спочатку, а потім захоче одружитися. Ця казка насправді дуже довга… Ми тут застрягли на роки…

– На роки? – з жахом промовила Натуся.

Бабуся лише мовчки кивнула. Однак, раптом щось змусило обох подивитися на небо. Адже там почався справжній зорепад. Та за кілька хвилин зорі почали складатися у справжні літери… Літери у слова… А слова – у речення.

– Нічого не можу розібрати! – зізналася бабуся, примружуючи очі. – Що там пишуть?

– “Дівчата, не хвилюйтеся,” – почала читати онучка. – “Ми з Фофою працюємо над вашим поверненням. ТРИМАЙТЕСЯ МІЦНО!” Це ж дідусь! Це ж Річард!

– Але чому триматися міцно? – задумливо мовила Ельвіра. – Що він мав на ува…

Та договорити вона не встигла. Адже її слова зникли у сильному потоці вітру. Від нього листя з дерев знялося у повітря і закружляло навколо чарівниць шаленим хороводом.

– Що відбувається, бабусю? – з жахом крикнула Натуся.

Земля під ногами задрижала й чарівниці відчули, як щось сильне підхоплює їх знизу — і от ноги вже не торкаються землі.

– Натуся! Тримайся за мене! – вигукнула вона, простягнувши руку до онучки.

– Як? У мене ж рук немає!  – безпорадно відповіла та.

Ельвіра схопила онучку за її сукню, і в ту ж мить навколо них спалахнули десятки срібних іскор — вони падали просто з неба, мов зоряний дощ, але не зникали, а впліталися у вітер, створюючи навколо чарівниць сяючу спіраль.

Повітря загуло ще дужче. 

– Здається, нас витягує з цієї казки якась сила! – почувся дівчинці голос бабусі.

– Ти ж казала, що ми тут надовго застрягли! – крикнула Натуся, сподіваючись що та її почує.

– Це, мабуть, Річард…

Говорити більше не було сили. Чарівниці закрутилися у вирі світла, що то стискався, то розширювався, а довкола миготіли картини — фрагменти світу, який залишався позаду: ліс, міст, королівський сад, фруктові дерева, а потім — усе розтануло у сліпучому сяйві.

В ту ж мить буревій різко обірвався. Все стихло. Небо стало спокійним і прозорим, мов кришталь. А там, де щойно стояли бабуся з онучкою, залишався лише тихий шепіт вітру й кілька палаючих зірок, що ще не встигли згаснути.