Розділ 30. Вошка і блішка

Чарівниці стояли на краю якоїсь підозрілої хиткої конструкції, дуже схожої на яєчну скорлупу.

– Дитино, це ти? – прожужжала раптом бабуся. 

– Бабусю, ти схожа на якусь комаху! – задзижчала та.

– Ти теж, Натусю, ти теж… – зітхнула Ельвіра. – У цій казці ти вошка.

– Це та, яка у волоссі може жити і на наявність яких нас іноді медсестра у бачила у школі перевіряє? – здивувалася дівчинка, роздивляючись себе з усіх боків.

– Саме та! А я, скоріше за все, блоха!

– Точно! Я схожу на тебе своєму підручнику з біології. Тільки блохи не на людях, а на тваринах живуть.

– Маєш рацію, дитино!

– Так, треба нам якось звідси вибиратися, – задумливо сказала Натуся. – А то стоїмо на цій шкарлу…

Договорити “вошка” не встигла, не втрималася і впала всередину шкарлупи. Всередині була густа гаряча рідина з ароматом солоду і дівчинка відчула пекучий біль, що пронизував її тіло.

– Натусю! Божечки! Я згадала, що це за казка! “Вошка і блішка”! Ця шкарлупа стоїть на вогні й ми в ній варимо пиво! Якщо я тебе не витягну найближчим часом, ми обоє загинемо! Зараз, потерпи, я щось знайду, щоб тобі допомогти!

– Ти чого, блішка, так розкричалася? – раптом заговорили до неї маленькі дверцята, що стояли поруч.

– Тому що вошка обпеклася, – мовила бабуся, згадуючи свою репліку з казки. А сама не гаючи часу, збігла зі шкаралупи у пошуках якоїсь рятівної соломинки.

Дверцята ж після почутого стали поскрипувати. Тут вже до розмови приєднався і віник, що стояв собі в кутку кімнати:

– Ви чого, дверцята, так поскрипуєте?

– Та як же нам не скрипіти? Обпеклася наша вошка, плаче наша блішка.

“Точно, віник! Він же зроблений з сотні тоненьких гілочок! Одну позичу!” – зраділа подумки Ельвіра і поспішила до нього.

   Та той, засмучений новиною про вошку, взявся щодуху мести. Пил у кімнаті піднявся неймовірний, а бабусю почало зносити. Переборовши потоки брудного повітря, чіпляючись за все, що бачила, “блішка” пробиралася до заповітних гілочок у вінику, який все віддалявся від неї ближче до порогу. В той час по дорозі проїжджав невеликий візок і, побачивши гіперактивного віника, поцікавився:

– Ти чого так метеш?

– Та як же мені не мести? – відповів той, зупинившись на хвильку. – Обпеклася наша вошка, плаче наша блішка, поскрипують дверцята. 

Скориставшись паузою, поки віник розповідав про свою важку долю, Ельвіра підскочила до нього і висмикнула найменшу і найтоншу гілочку. Ледь сили вистачило. Комаха ж не людина! Вона затиснула здобич лапками й почала тягнути.  

А візок тим часом вже співчував новому знайомому, кажучи:

– Я тоді стану кататися! І дійсно почав швидко кататися.

“Оце немає їм чим зайнятися!” – подумки обурилася бабуся, з кожним кроком стаючи ближче до своєї мети врятувати онучку.

Тим часом вона почула соломинку, повз якої котився візок, яка задавала своє “логічне” запитання:

– Чого це ти так катаєшся?

– Та як же мені не кататися? – вже відповідав їй той. – Обпеклася наша вошка, плаче наша блішка, поскрипують дверцята, віник мете в хаті.

– Ну, а я тоді вогнем загорюся, – сказала соломинка і почала горіти яскравим полум’ям.

“А бодай вас усіх!” – злилася бабуся, якій все важче було нести гілочку. Вона з нею якраз добиралася до шкаралупи. – “Замість того, щоб допомогти, займаєтеся казна-чим!”

А з двору вже доносився інший діалог. Цього разу слово взяло деревце, що росло неподалік:

– Чого це ти, соломинко, загорілася?

– Та як же мені не горіти? – вже плакалася та, все ще догораючи, – Обпеклася наша вошка, плаче наша блішка, поскрипують дверцята, віник мете в хаті, візок катається.

А деревце їй:

– Ну, а я тоді стану розгойдуватися, – і почало так сильно розгойдуватися, що все листя з нього пообпадало.

Ельвіра тим часом вже дісталася краю шкаралупи:

– Дитино, ти ще там жива?? – запитала вона з надією.

– Так, – слабо мовила Натуся. – Але мені дуже погано. Не хочу більше таких гарячих ванн.

– Тримайся, – сказала Ельвіра, перекинувши до неї гілочку з віника. 

“Вошка” схопилася усіма лапками за неї, і “блішка” її витягнула. На радощах вони обійнялися.

– Куди тепер? – запитала Натуся, роззираючись навколо. 

– За моїми підрахунками, зараз ось та дівчинка, – вона вказала на малу незнайомку надворі, – розіб’є свій глечик.

– Для чого?

– А спитайся! Казка така! А ось далі на нас чекає справжня небезпека – джерельце, яке захоче розлитися і потопить тут усе, включаючи нас з тобою!

– Здається, у мене є ідея! – раптом мовила онучка і, зістрибнувши зі шкарлупи, допомогла злізти бабусі, вихопила у неї гілочку і за допомогою неї перевернула цю тоненьку оболонку яйця. Гаряче пиво вилилося на стіл.