Розділ 28. Співоча кісточка

Натуся стояла на площі перед королівським палацом поряд з якимось чоловіком. Оглянувши себе, вона зрозуміла, що у цій казці вона – парубок. Молодий (бо не мала ні вусів, ні бороди), небагатий, судячи з простакуватого одягу, однак, енергія зараз з нього била ключем.

Король, що стояв на балконі зі своєю свитою та симпатичною принцесою, що зиркала з-за його плеча, тим часом оголошував свою промову:

“В нашій країні сталося велике лихо: з’явився тут кабан, який псує поля в селян, вбиває худобу та усіх, хто зустрінеться на його шляху. Як я і обіцяв, дам велику нагороду тому, хто позбавить моє королівство від цього лиха! Та й доньку свою за того, хто кабана вб’є, віддам! Єдину доньку!

“А в неї хтось питав?” – обурено подумала Натуся. – “От вже часи були… Що не наказ, то принцесу за будь-кого видавати… Ех, я б йому зараз…”

Поки гнівна тирада у голові чарівниці продовжувалася, король говорив далі:

– Так як ви, двоє сміливців, наважилися виступити проти кабана, – він показав усім на Натусю та чоловіка, що стояв поряд, – то дам вам пораду: щоб вам було легше розшукати звіра, ідіть в ліс з двох протилежних сторін!”

“Така собі порада!” – подумала дівчинка. – “А сам, старий, чого не йдеш? Ти ж тут головний, як не як!”

Але діватися було нікуди і дівчинка мусила погодитися на цю авантюру і піти до лісу. Пройшла Натуся кілька кілометрів і побачила маленького чоловічка, що поспішав їй на зустріч. У його руці блищав спис.

– Ди…ти…но! – кричав він, захекавшись від бігу. – Це ж… ти, так?

– Бабусю! – онучка підбігла до неї першою і міцно обійняла. – А я вже почала боятися, що не знайду тебе!

– У нас… мало… часу! – натомість мовила чарівниця. – Слухай мене… уважно. Ми у казці, яка називається… “Співоча кісточка”.

– Це що якийсь мюзикл? – здивовано запитала Натуся.

– Якби ж то, – махнула рукою Ельвіра. – Ця кісточка – зі скелету… твого персонажа.

Мороз пробіг по шкірі дівчинки.

– То я тут загину?... – вона аж сіла на землю від несподіванки. – Кабан таки мене доб’є…

– Не кабан, а твій рідний старший брат! – зазначила бабуся, опускаючись додолу поряд з онучкою. – Ти його вже, мабуть, зустрічала.

– Це той, що теж на полювання вийшов?

– Він самий… Так от, нам потрібно змінити хід казки і всіх обдурити. Інакше, це буде кінець нашої подорожі сторінками цієї небезпечної книги…

– Що пропонуєш? – з надією подивилася на Ельвіру Натуся.

– Є одна ідея! – відповіла та. – По-перше, ти таки мусиш вбити того кабана. Ось тобі спис, він допоможе. Просто вистави його перед собою, коли побачиш того роззлюченого звіра. Забереш потім його тушу з собою.

– Гаразд, – кивнула онучка. – А з братом старшим що робити?

– Він захоче присвоїти собі твою заслугу і забрати здобич. Змусить тебе зайти до корчми, вина випити. Ти не пий, тільки роби вигляд, що п’єш!

– Та хіба ж мені можна спиртні напої? Фу! Я ж ще дитина!

– Отож бо! – продовжувала бабуся. – Прикинешся нетверезою, а сама пильнуй за “братом”. Не давай йому йти позаду, а коли намагатиметься проштрикнути тебе списом, зроби вигляд, що йому це вдалося. Ось, я назбирала лісових ягід у мішечок, стисни їх на животі, буде темно, хай подумає, що то кров! Але я тебе дуже прошу – будь обережною.

– Інакше ніяк, – сумно посміхнулася дівчинка. – А далі що?

– Він тебе має під мостом закопати… – приголомшила іншою поганою новиною Ельвіра. – Пам’ятаєш, як ми з тобою вчилися дихання затримувати?

– Так, мій рекорд – цілих п’ять хвилин, – відповіла Натуся, не без гордості у голосі.

– Думаю, нам цього часу вистачить. Вбивця не буде глибоко тебе закопувати – побоїться, що хтось побачить. Тож сподіватимемося на краще. А я вже чекатиму тебе там, сховаюся, і потім швиденько витягну тебе з ями.

На тому й порішили. Часу гаяти більше не можна було, то ж Ельвіра, обійнявши онучку, пішла до мосту, а Натуся почала чекати на кабана. 

Небагато минуло часу, як дівчинка почула шурхотіння. Десь близько тріснула гілка, а земля під ногами почала легенько дрижати. За мить з темряви вийшов величезний кабан. Його шерсть стояла дибки, очі палали двома червоними вуглинами, а з пащі клубився білий пар. Він ішов, риючи землю копитами, піднімаючи грудки землі.

Натуся зробила крок уперед. Руки трохи тремтіли, та вона стиснула спис так, що побіліли пальці. Кабан заревів і рвонувся вперед. Час для чарівниці ніби зупинився. Дівчинка чула тільки власне серце і, пам’ятаючи настанови бабусі,  виставила спис перед собою і замружила очі. І сталося те, що здавалося неможливим: звір, осліплений люттю, наскочив на вістря. Зойк, хрип, ще один ривок – і все стихло. Кабан, велетенський і страшний, завмер, сповзаючи на землю. 

Натуся стояла непорушно, ще кілька митей не вірячи, що все скінчилося. Потім поволі відкрила очі, та опустивши спис, торкнулася тепер уже нерухомої тварини. “Ну хоч цей двобій для мене погано не закінчився!” – подумала вона. – “А інший лише попереду…”