Розділ 27. Бременські музики

Ельвіра поволі розплющила очі й з неприємністю відзначила, що лежить на гарячому пилюжному узбіччі. Все тіло ломило, а вуха заклало від переходу з казки в казку. Бабуся озирнулася. Натусі біля неї не було. Лише стара  лютня — вицвіла, з подряпаним корпусом, але ціла. Десь вона її вже бачила… В одній з казок братів Грімм. Але в якій саме – не пригадувала.

Обережно піднявшись, Ельвіра хотіла витерти піт з чола, але здивовано відмітила, що замість рук у неї тепер… копита. “Цього ще не вистачало!” – промайнуло в думках. 

— Хто це я така?.. — злякано прошепотіла вона. І — на диво самій собі — видала раптом протяжне, сумне іржання. — Коняка, чи що?..

— Віслюк, бабусю! Гав! — почувся знайомий голос зовсім поруч.

Ельвіра озирнулася. Поряд стояв старий бродячий пес з розумними, хоч і сумними очима. Він обережно обнюхував її, немов пересвідчуючись, що це справді вона.

— Дитино, це ти? Собака?! — вигукнула Ельвіра, вже починаючи втрачати останні крихти терпіння. Її голос знову зірвався на іржання.

— Це я! Гав! Твоя онучка! — підтвердив “пес”, облизуючи собі лапу. — Не здогадуєшся, в якій казці ми застрягли?

Бабуся зітхнула, хитаючи головою.

— Підозрюю, ми з тобою — герої “Бременських музик”, — сумно сказала вона. — Ще трішки — і я почну співати… Відчуваю у собі таку потребу. А ти?

Натуся ствердно гавкнула, мовляв: “Я теж…”

– Треба знайти решту нашої “звірячої трупи”, зібратися докупи, та рушити в мандри. Без виступу нас ніхто звідси не відпустить.

— А біля тебе, коли ти прокинулася,ов бачила в ній своє відображення. – А в тебе? випадково не лежав якийсь музичний інструмент? — поцікавилася “кудлата онучка”.

— Був, ось! — пробурмотіла Ельвіра, тицьнувши копитом у бік потертої дерев’яної поверхні лютні, нем

– Так! Гав! Здається, барабан десь тут поряд у кущах залишився.

– Бери його з собою, нам він знадобиться.

Сама ж Ельвіра закинула собі на спину лютню і вони з Натусею вирушили до міста. Йшли вони недовго, поки не зустріли ще одного попутника – кота. Вигляд у вусатого був зовсім непрезентабельним – скуйовджена шерсть, погризені вуха, одне око майже не відкривалося, – однак, вибирати чарівницям особливо не доводилося.

– Вітаю, добродію! – гукнув “віслюк”. – Чого скривився, наче середа на п’ятницю?

– А чого ж мені веселому бути? – відповів кіт. – Постарів я, зуби затупились, мені б на лежанці грітися, а не ганятися за мишами. Тож хазяйка моя надумала мене втопити. Я ледве втік від неї. І що тепер мені робити? От коли б хто дав добру пораду.

– Гайда з нами в Бремен, ти ж мастак давати нічні концерти, – пожартувала Натуся, намагаючись вжитися в роль, – от і станеш вуличним музикантом.

Котові це сподобалося, і вони пішли далі втрьох. Невдовзі зустріли і четвертого учасника їхнього майбутнього гурту – півня. Той сидів на плетеному паркані й кукурікав щосили.

– Чого ж так горлати, наче тебе ріжуть? – запитав “віслюк”. – Що там таке сталося в тебе?

– Та це я кукурікаю на гарну годину, – відказав Півень, – бо завтра неділя, завітають гості, і наша господиня звеліла куховарці відрубати мені ввечері голову, а завтра зварити суп, гостей частувати. От я і горлаю, поки ще можу.

– Слухай, гребенястий, – мовила Натуся, все ще не виходячи з образу бродячого пса, – ходімо з нами в Бремен. Все-таки краще, ніж отут прийняти смерть. Голос у тебе гарний, а як підеш із нами, то ми разом утнемо такої музики, що буде любо слухати.

На щастя для наших чарівниць, півневі сподобалася пропозиція, і вони вже вчотирьох рушили далі.

Але Бремен був далеко, за один день вони б не дійшли. Надвечір вони дісталися до великого лісу і вирішили там переночувати. Бабуся з онучкою лягли під великим деревом, кіт заліз на гілля, а півень вилетів на самий вершечок, бо там почував себе найбезпечніше. Але перш ніж заснути, він пильно озирнувся на всі чотири боки, і йому видалося, ніби вдалині блимає світло. 

– Слухайте, тут неподалік є якась оселя! – крикнув він товаришам по майбутньому “бойз-бенду”. – Може завітаємо, на нічліг попросимося?

– Погана ідея! – твердо мовила бабуся, знаючи, що на них чекає.

– Але ж їсти хочеться! – жалібно занявчав кіт.

– Я, до речі, теж від вечері не відмовилася б, – прошепотіла Натуся.

– Ти ж знаєш, що у тій хатині розбійники! – відповіла їй тихо Ельвіра.

– Так, але якщо у казці звірям вдалося їх надурити, то й нам це під силу, чи не так? – запитала онучка.

– Ну гаразд! – зітхнув “віслюк”. – Вмовили ви мене всі. Підемо! Але знаю, що там живуть недобрі люди. Тож потрібно спочатку порадитися, як їх з будинку виманити.