Розділ 27. Бременські музики

Ельвіра поволі розплющила очі й з неприємністю відзначила, що лежить на гарячому пилюжному узбіччі. Все тіло ломило, а вуха заклало від переходу з казки в казку. Бабуся озирнулася. Натусі біля неї не було. Лише стара  лютня. Десь вона її вже бачила… В одній з казок братів Грімм. Але в якій саме – не пригадувала.

Обережно піднявшись, Ельвіра хотіла витерти піт з чола, але здивовано відмітила, що замість рук у неї тепер… копита. «Цього ще не вистачало!» – промайнуло в думках. 

– Хто це я така?.. – злякано прошепотіла вона. І – на диво самій собі – видала раптом протяжне, сумне іржання. – Коняка, чи що?..

– Віслюк, бабусю! Гав! – почувся знайомий голос зовсім поруч.

Ельвіра озирнулася. Поряд стояв старий бродячий пес з розумними очима. Він обережно обнюхував її, немов пересвідчуючись, що це справді вона.

– Дитино, це ти? Собака?! – вигукнула Ельвіра, вже починаючи втрачати останні крихти терпіння. Її голос знову зірвався на іржання.

– Це я! Гав! Твоя онучка! – підтвердив «пес», облизуючи собі лапу. – Не здогадуєшся, в якій казці ми застрягли?

Бабуся зітхнула, хитаючи головою.

– Підозрюю, ми з тобою – герої «Бременських музик», – сумно сказала вона. – Ще трішки – і я почну співати… Відчуваю у собі таку потребу. А ти?

Натуся ствердно гавкнула, мовляв: «Я теж…»

– Треба знайти решту нашої «звірячої трупи», зібратися докупи, та рушити в мандри. Без виступу нас ніхто звідси не відпустить.

– А біля тебе, коли ти прокинулася, випадково не лежав якийсь музичний інструмент? – поцікавилася «кудлата онучка».

– Був, ось! – пробурмотіла Ельвіра, тицьнувши копитом у бік потертої дерев’яної поверхні лютні. – А в тебе є щось?

– Так! Гав! Здається, барабан десь тут поряд у кущах залишився.

– Бери його з собою, нам він знадобиться.

Сама ж Ельвіра закинула собі на спину лютню і вони з Натусею вирушили до міста.

Йшли вони недовго, поки не зустріли ще одного попутника – кота. Вигляд у вусатого був зовсім непрезентабельним – скуйовджена шерсть, погризені вуха, одне око майже не відкривалося, – однак, вибирати чарівницям особливо не доводилося.

– Вітаю, добродію! – гукнув «віслюк». – Чого скривився, наче середа на п’ятницю?

– А чого ж мені веселому бути? – відповів кіт. – Постарів я, зуби затупились, мені б на лежанці грітися, а не ганятися за мишами. Тож хазяйка моя надумала мене втопити. Я ледве втік від неї. І що тепер мені робити? От коли б хто дав добру пораду.

– Гайда з нами в Бремен, ти ж мастак давати нічні концерти, – пожартувала Натуся, намагаючись вжитися в роль, – от і станеш вуличним музикантом.

Котові це сподобалося, і вони пішли далі втрьох. Невдовзі зустріли і четвертого учасника їхнього майбутнього гурту – півня. Той сидів на плетеному паркані й кукурікав щосили.

– Чого ж так горлати, наче тебе ріжуть? – запитав «віслюк». – Що там таке сталося в тебе?

– Та це я кукурікаю на гарну годину, – відказав Півень, – бо завтра неділя, завітають гості, і наша господиня звеліла куховарці відрубати мені ввечері голову та зварити суп, гостей частувати. От я і горлаю, поки ще можу.

– Слухай, гребенястий, – мовила Натуся, не виходячи з образу бродячого пса, – ходімо з нами в Бремен. Все-таки краще, ніж отут прийняти смерть. Голос у тебе гарний, а як підеш із нами, то ми разом утнемо такої музики, що буде любо слухати.

На щастя для наших чарівниць, півневі сподобалася пропозиція, і вони вже вчотирьох рушили далі.

Але Бремен був далеко, за один день вони б не дійшли. Надвечір вони дісталися до великого лісу і вирішили там переночувати. Бабуся з онучкою лягли під великим деревом, кіт заліз на гілля, а півень вилетів на самий вершечок, бо там почував себе найбезпечніше. Але перш ніж заснути, він пильно озирнувся на всі чотири боки, і йому видалося, ніби вдалині блимає світло. 

– Слухайте, тут неподалік є якась оселя! – крикнув він товаришам по майбутньому «бойз-бенду». – Може завітаємо, на нічліг попросимося?

– Погана ідея! – твердо мовила бабуся, знаючи, що на них чекає.

– Але ж їсти хочеться! – жалібно занявчав кіт.

– Я, до речі, теж від вечері не відмовилася б, – прошепотіла Натуся.

– Ти ж знаєш, що у тій хатині розбійники! – пошепки відповіла Ельвіра, щоб інші не чули.

– Так, але якщо у казці звірям вдалося їх надурити, то й нам це під силу, чи не так? – з надією запитала онучка.

– Ну гаразд! – зітхнув «віслюк». – Вмовили ви мене всі. Підемо! Але знаю, що там живуть недобрі люди. Тож потрібно спочатку порадитися, як їх з будинку виманити.

План був доволі простий і за класикою жанру – тобто за словами братів Грімм, якщо вже бути точнішою. Уся компанія майбутніх зірок німецького шоубізнесу рушила до оселі розбійників та причаїлася біля вікна.  Там вони утворили таку собі піраміду: «віслюк» передніми ногами став на підвіконня, «пес» вискочив на «віслюка», кіт – на «пса», а півень злетів котові на голову. Постававши так, вони в один голос завели свою музику: «віслюк» ревів, пес гавкав, кіт нявчав, а півень кукурікав. І з таким «концертом» вони і завалилися у кімнату до розбійників. Ті такого «живого виступу» не зацінили, посхоплювалися з-за столу, і, перелякані, дременули в ліс.