Розділ 26. Червона Шапочка

– Іди-но доню, сюди! – було першим, що почула Натуся в новій казці. Вона сиділа на порозі невеликої хатини, а в руках тримала саморобну ляльку. Неподалік від оселі було чути веселий гомін дітей та спів пташок. Жіночий голос долинав з будинку, тож дівчинка забігла всередину. До неї вже йшла привітна молода жінка з кошиком в руках.

 – Ось тобі пиріг, пляшка вина,  – продовжувала говорити приємна незнайомка, – віднеси бабусі, вона вже старенька, нездужає, то нехай трохи поїсть і поп’є. Рушай зараз, поки сонечко ще не припікає. Іди тихенько, спокійненько, з дороги не звертай, – бо ще впадеш та розіб’єш пляшку, тоді з чим прийдеш до бабусі? 

Натуся лише мовчки кивала головою на ці настанови, однак, її зараз більше цікавило, в яку ж нову історію братів Грімм вона потрапила.

– А як увійдеш до хати, то по кутках не роздивляйся, а перше привітайся чемненько, – тим часом закінчувала давати настанови жінка.

– Все зрозуміла, все зроблю, – відповіла чарівниця. 

І раптом вона побачила себе у дзеркалі, що висіло у передпокої. Одразу ж усе встало на свої місця. На її голові був головний убір яскраво-багряного кольору.

“Тю, то я Червона Шапочка!” – подумала Натуся. – “Ой і непереливки ж мені буде в тому лісі…”

Дівчинка неохоче взяла до рук кошик, попрощалася зі своєю “казковою матір’ю” і вийшла надвір.

– Так, – міркувала собі вона, – бабуся, якщо не помиляюсь живе у невеликому лісовому будиночку, далеченько від села. Зараз десь на мене вже чатує Вовк, який випитуватиме мене за мою стареньку родичку… А потім…

– Добридень, Червона Шапочко, – почулося позаду. Перед дівчинкою дійсно стояв той самий Сірий Хитрун та підступно усміхався.

– І Вам того ж! – не розгубилася чарівниця.

– А куди це ти чимчикуєш так рано, Червона Шапочко?

– До бабусі, – вирвалося з вуст. 

– А що ти несеш у кошику?

– Пиріг і вино. Може пан Вовк хоче трішки випити й закусити?

Така репліка дівчинки на мить збентежила співбесідника.

– Не відмовлюся… – задумливо мовив він, поглядаючи то на їжу, то на її власницю.

– Тоді ходімо до он того пенька, я Вам стола накрию! – скомандувала Натуся, яка вже брала ініціативу в свої руки. 

– Що ж, ходімо… – все ще не міг оговтатися хижак.

Чарівниця швиденько побігла до зрубаного дерева, застелила пеньок біленьким рушником, яким був прикритий кошик, а на нього поклала пиріг та пляшку. Вовк сів поруч, відламав собі шматок здобного тіста з лівером і відкоркував зубами вино.

– А де ж твоя бабуся живе? – запитав він з повним ротом,  Натусю хлібними крихтами.

– Трохи далі в лісі. Та ти, мабуть, сам знаєш де, – мовила та, зиркаючи з-під лоба на те, як поступово опустошується пляшка. – Та й Ваше лігво недалеко звідси, чи не так?

– Так… так… Зовсім бли…зенько, – язик Сіромахи вже почав заплітатися. – Якось покличу тебе… в гості…

“Ось чому алкоголь вживати не можна!” – подумала дівчинка. – “Зовсім розум туманить! Але мені це зараз на руку!”

Вовк тим часом вже починав похропувати. Він спочатку обперся ліктем на пеньок, а потім і зовсім на траву завалився спати. 

– От так вже краще! – радісно потерши руки, мовила Натуся. – А тепер до бабусі, де б вона не була!

Чарівниця зібрала рештки їжі та порожню пляшку в кошик, і швидким кроком пішла стежкою вглиб лісу. Через пів годинки перед її очима нарешті замайорів яскравий черепичний дах хатинки. Не гаячи часу, Натуся підбігла до дверей і постукала.

– А хто там?

– Це я, Червона Шапочка, принесла тобі пиріг і вино, відчини.

– Натисни клямку, – гукнула бабуся, – я слаба, нездужаю встати.

Дівчинка натиснула на клямку — двері відчинилися, і раптом звідти вискочила бабуся зі сковорідкою в руках, ледве не вдаривши нею онуку.

– Бабусю, ти що? Це ж я! – злякано закричала Натуся.

– Дитино! Справді ти! Я ж тебе могла вбити! – кинувши знаряддя самозахисту на підлогу, мовила Ельвіра. – Думала, що це Вовк тобою прикидається.

– Цього товариша я вже знешкодила, – заспокоїла її онучка. 

– Що це ти маєш на увазі? – здивовано запитала бабуся, сідаючи на ліжко.

– Напоїла його вином, то він і заснув, – посміхаючись, відповіла Натуся. – До речі, пирога таки трішки тобі донесла! Треба нам з тобою поїсти хоч трішки, сил набратися.

Дівчинка витягнула залишки пирога та поділила порівну між ними. 

– А що ж зараз робитимемо? – запитала, коли останній шматочок цього кулінарного дива було з’їдено.