Розділ 25. Сім круків

Натуся стояла на вузькій лісовій стежці, оточена високими деревами, що схилялися одне до одного, ніби шепотілися між собою. Світло пробивалося крізь густе листя тонкими смугами, вкриваючи землю золотавими плямами. Вона озиралася навколо, намагаючись зорієнтуватися, але пейзаж був новим — жодного знайомого орієнтира, жодного натяку на те, куди йти. Вже вкотре за останній час вона опинилася хтозна-де, знову без бабусі, без жодного пояснення.

Єдиною втіхою було те, що вона знову в тілі дівчинки — маленької, але сильної, живої, справжньої. Одягнена в просту, але зручну сукню блідо-жовтого кольору, що лагідно облягала тіло й не заважала рухам. На ногах легкі черевички, що не натирали, а волосся — заплетене в одну акуратну косу. Крім того, через плече висіла невелика полотняна сумка.

– Ну вже краще, хоч не з пустими руками йтиму! – мовила вона сама до себе, заглядаючи всередину. Але замість очікуваної карти місцевості чи хоч якихось підказок, побачила там лише каблучку, хлібець – мабуть, на випадок, якщо зголодніє, і ослінчик, щоб можна було відпочити, якщо втомиться.

– Не густо… – зробила висновок Натуся. – І навіщо мені та каблучка? Я що заміж зібралася? – вона критично оглянула себе. – Та ні! Не може бути! Замала я для подружнього життя. І сукня зовсім для таких урочистостей не підходить. Що ж, не гаятиму більше часу!

Чарівниця, не маючи жодного ліпшого плану, вирішила йти стежкою навмання. Урешті-решт, це ж казка — тут усе працює за своїми правилами. Якщо є дорога, вона неодмінно приведе до чогось важливого. 

І таки вивела — не куди-небудь, а прямісінько на імпровізований “край світу”. Перед нею обірвався ліс, а замість звичного горизонту розгорнулася неймовірна панорама: небо опускалося так низько, що здавалося — протягни руку, і торкнешся його краю. Усе довкола ніби зависло в тиші, і лише легкий вітерець блукав поміж хмар, що клубочились, мов солодка вата.

– Ці брати Грімм взагалі географію не вчили! – пробурмотіла собі під ніс Натуся, трохи обурено. – Земля ж кругла!

Та, зітхнувши, згадала, що перебуває в чарівному світі, де логіка, до якої вона звикла, не завжди працює. І тому, трохи зосередившись, рушила вперед. За кілька метрів перед нею відкрилася ще одна дивовижа: просто на маленьких, різьблених стільчиках, немов на перерві між важливими справами, сиділи... небесні світила. Сонце, Місяць та три Зірки про щось жваво сперечалися і, здається, не звертали на неї жодної уваги.

На перший погляд, вони були мирними, спокійними, навіть доброзичливими. Натуся роззявила рота, не знаючи, чи слід вклонитися, чи втекти, чи просто спитати: “А що тут узагалі відбувається?”

– Оце так чудасія! – прошепотіла вона, заворожено вдивляючись у цю блискучу небесну компанію.

Та часу в Натусі було обмаль, щоб як слід осмислити побачене. Яскраве, неземне видовище, зустріч з небесними світилами, дивні стільчики посеред казкового “кінця світу” — усе це було надто химерним навіть для неї, чарівниці, яка вже звикла до неймовірного. Але довго зволікати вона не могла: щось у серці підказувало, що діяти треба швидко.

Вона рушила у бік Сонця — величезної пломінкої кулі, яка мовчки і грізно спостерігала за нею з висоти свого трону. З кожним кроком температура навколо почала помітно підвищуватися. Повітря стало густим і гарячим, наче розпечене залізо, що плавило легені. Краплі поту з’явилися на лобі, а ноги раптом стали ватяними.

– Та ну тебе! – махнула рукою Натуся, відступаючи. – Ще згорю тут!

Повертаючи ліворуч, вона попрямувала до Місяця. Той, на відміну від свого яскравого колеги, був холодний, мов крижинка, і по-своєму тривожний. Здавалося, його погляд сканував душу та читав всі найпотаємніші бажання серця. Він був мовчазний, трохи похмурий, а його срібне сяйво з кожним кроком огортало дівчинку прохолодою. Та коли вона наблизилась надто близько, Місяць раптом роззявив свого велетенського “кратера”, який виявився ротом, і спробував її поглинути. Дівчинку потягнуло всередину, мовби сам простір став слизьким і всмоктував усе довкола.

– Е, ні, шановний! Ми так не домовлялися! – відскочила Натуся, стримуючи страх і заперечно похитавши головою. – Ну що, залишилися зірки!

І вона, не гаючи ні миті, побігла до трьох Зірок, що світилися м’яко, лагідно, мов нічні лампадки в дитячій кімнаті. Вони сиділи разом, сміялися, перешіптувались і випромінювали спокій. Щойно дівчинка підійшла до них, ті одразу озирнулися, і дві з них усміхнулися, а третя… Третя підвелася з місця і ступила назустріч Натусі. Очі в неї світилися тепло й знайомо. У погляді було щось рідне, трепетне, мов дотик дитинства.

– Бабусю? – прошепотіла Натуся, не вірячи побаченому.

– Пройдемося, дитя моє! – сказала вона театрально награно, підіймаючись зі свого стільця. Дівчинка кивнула.

Коли вони відійшли від інших світил, Ельвіра порушила мовчанку:

– Ми у казці “Сім круків” – прошепотіла вона.