Розділ 25. Сім круків

Натуся стояла на вузькій лісовій стежці, оточена високими деревами. Світло пробивалося крізь густе листя тонкими смугами, вкриваючи землю золотавими плямами. Вона озиралася навколо, намагаючись зорієнтуватися, але жодного натяку на те, куди йти, не було. Вже вкотре за останній час вона опинилася хтозна-де, знову без бабусі, і без жодного пояснення.

Єдиною втіхою залишалося те, що вона знову в тілі дівчинки. Її волосся було заплетене в одну акуратну косу. Крім того, через плече висіла невелика полотняна сумка.

– Ну вже краще, хоч не з пустими руками йтиму! – мовила вона сама до себе, заглядаючи всередину. Але замість очікуваної карти місцевості чи хоч якихось підказок, побачила там лише каблучку, хлібець – мабуть, на випадок, якщо зголодніє, і ослінчик, щоб можна було відпочити, якщо втомиться.

– Не густо… – зробила висновок Натуся. – І навіщо мені та каблучка? Я що заміж зібралася? – вона критично оглянула себе. – Та ні! Не може бути! Замала я для подружнього життя. І сукня зовсім для таких урочистостей не підходить. Що ж, не гаятиму більше часу!

Чарівниця, не маючи жодного ліпшого плану, вирішила йти стежкою навмання. Урешті-решт, це ж казка – тут усе працює за своїми правилами. Якщо є дорога, вона неодмінно приведе до чогось важливого. 

І таки вивела – не куди-небудь, а прямісінько на імпровізований «край світу».

– Ці брати Грімм взагалі географію не вчили! – пробурмотіла собі під ніс Натуся. – Земля ж кругла!

Та, зітхнувши, згадала, що перебуває в чарівному світі, де логіка, до якої вона звикла, не завжди працює. І тому знову рушила вперед. За кілька метрів перед нею відкрилася ще одна дивовижа: просто на маленьких, різьблених стільчиках сиділи небесні світила. Сонце, Місяць та три Зірки про щось жваво сперечалися і, здається, не звертали на неї жодної уваги.

– Оце так чудасія! – прошепотіла чарівниця, заворожено вдивляючись у цю блискучу небесну компанію, й вирішила одразу ж рушити до Сонця. Та з кожним кроком температура навколо почала помітно підвищуватися. Повітря стало таким гарячим, що стало важко дихати. Краплі поту з’явилися на лобі, а ноги раптом стали ватяними.

– Та ну тебе! – махнула рукою Натуся, відступаючи. – Ще згорю тут!

Повертаючи ліворуч, вона попрямувала до Місяця. Той, на відміну від свого яскравого колеги, був холодний, мов крижинка. Та коли вона наблизилась надто близько, Місяць раптом роззявив свого велетенського «кратера», який виявився ротом, і спробував її поглинути. Дівчинку потягнуло всередину.

– Е, ні, шановний! Ми так не домовлялися! – крикнула Натуся, відстрибуючи в бік, чим і врятувала себе від загибелі.

Вона трішки перепочила, відходячи від щойно пережитого, а потім, зітхнувши, мовила:

 – Ну що, залишилися зірки!

І вона, не гаючи ні миті, побігла до трьох Зірок. Ті сиділи разом, сміялися, перешіптувались і випромінювали спокій. Щойно дівчинка підійшла до них, ті одразу озирнулися, і дві з них усміхнулися, а третя… Третя підвелася з місця і ступила назустріч Натусі. 

– Бабусю? – прошепотіла Натуся з надією.

– Пройдемося, дитя моє! – сказала вона театрально награно. Дівчинка кивнула.

Коли вони відійшли від інших світил, Ельвіра порушила мовчанку:

– Ми у казці «Сім круків» – прошепотіла вона.

– Що за історія? – запитала онучка.

– Про одного чоловіка, в якого було сім синів і жодної доньки, а йому дуже хотілося її мати. І коли нарешті, дружина народила дівчинку, батько послав одного з синів по воду. Його брати рушили за ним. Кожному з них хотілося першому набрати води, – ось і впав глечик у колодязь. І вони стояли й не знали, що їм тепер робити, і ніхто не наважувався повернутися додому. Батько чекав їх, чекав, а коли його терпець увірвався, то промовив: «А щоб вас усіх на круків обернуло!»

– Дай вгадаю, хлопчики обернулися на круків? – зітхнула Натуся.

– Саме так! – схвально покачала головою «зірка».

– А я та донька, яка народилася останньою?

– Знову маєш рацію!

– І лише я можу зняти закляття?

– Лише ти… З моєю допомогою, – в руках бабуся тримала невеликий ціпок. – Цим можна відімкнути Скляну гору, де зачинені твої «брати». Тільки не загуби, будь ласка. У казці, дівчинка його загубила і довелося відрізати собі мізинець, щоб відчинити ним ворота.

– Берегтиму, як зіницю ока! – палко запевнила Ельвіру онучка. – Мені всі мої пальці потрібні!

– І ще одне: каблучка з тобою?

– Так, у торбині, а що? 

– Зайдеш до палацу круків, там буде накритий стіл. Скуштуй потрохи з кожної з сімох тарілок і надпий з кожного з келихів, а в останній поклади каблучку і ховайся. Якщо знімеш чари, зможемо переміститися з тобою в іншу казку.

Вислухавши настанови бабусі та міцно тримаючи її подарунок – грубу палицю з загнутим кінцем, – Натуся вирушила у дорогу до Скляної Гори. Стежка петляла крізь луки та ліси, збігала в яри й знову підіймалась угору.