Розділ 24. Пані Метелиця

Натуся опинилася біля криниці на околиці невеличкого селища, що дрімотливо тулилося серед зелених пагорбів і вузьких стежок, зарослих м’ятою та деревієм. Сонце лагідно пестило землю теплими променями, відбиваючись у дзеркалі води на дні старенького колодязя, з кам’яним обідком, потертим часом. Одягнена дівчинка була у простуватий, але охайний льняний сарафан світло-блакитного кольору, а волосся, м’яке і густе, було заплетене у дві акуратні коси, з яких час від часу вибивалися неслухняні пасма.

“Ну хоч тут я – людина, а не ковбаса,” – з полегшенням подумала мала чарівниця і посміхнулася сама до себе, пригадуючи попередню казку, в якій вона ледь не загинула.

Натуся вирішила роззирнутися навколо. Місцевість була тиха, спокійна, немов час тут пробігав повільніше. Людей, як не дивно, поруч не було видно — ані в полі, ані на стежках. Лише приглушений шелест листя на старих вільхах і поодинокий, ледь чутний спів пташок створювали враження живої природи. Десь у траві тріпотів коник, а в повітрі завис легкий запах нагрітого сіна.

На кам’яному краю криниці лежав невеликий предмет — щось на зразок дерев’яної палички з намотаними на неї білими волокнами. Це був починок, тільки Натуся, звісно, не знала, що це таке. Вона лише здогадувалася, що ця дивна річ якось пов’язана з прядінням, але слова “веретено” і “пряжа” ще не були для неї звичними. Втім, предмет випромінював якусь затишну, домашню енергію — таку, що хотілося взяти його в руки, покрутити й уявити себе частиною давнього, але важливого процесу.

– Що за чудасія така? – пробурмотіла вона сама до себе, обережно взявши починок до рук. Дерев’яне веретено було трохи шорстке на дотик, а пряжа, намотана на нього, здавалася напрочуд тонкою та міцною водночас. Натуся уважно оглянула його з усіх боків, покрутила пальцями, ніби намагаючись розгадати його призначення. Її допитливість узяла гору, і вона несміливо потягнула за край нитки, не підозрюючи, як туго вона була натягнута. Нитка різко зірвалася з намотаного витка і, мов тонке лезо, розсікла шкіру на її пальцях.

– От я незграба! – з досадою вигукнула дівчинка, мотиляючи пораненою рукою, ніби це могло вгамувати біль. І справді, з подряпини вже цівкою почала виступати яскраво-червона кров, виблискуючи на сонці.

– Ех, зараз би бабусину диво-аптечку з наплічника… – пробурмотіла вона, з болем згадавши знайомий запах сушених трав, бабусин ніжний голос і ту особливу мазь, яка завжди допомагала. – А так – ні аптечки, ні бабусі…

Відчувши, як на очі навертаються сльози, дівчинка зітхнула, зібралася з духом і схилилася над криницею, щоб витягти відро з водою. Їй хотілося хоча б промити рану — щось зробити, аби не почуватися так безпорадно. Вона обережно взялася за дерев’яну ручку, але щойно почала обертати її, як під ногами раптом щось захиталося. Чи то слизький камінь, чи то вона сама втратила рівновагу — вмить усе змішалося: земля, небо, шелест дерев... І ось уже Натуся падає в темну прохолоду криниці.

Удару вона навіть не відчула — лише тиша, що поглинула все. Коли дівчинка отямилася, то побачила, що лежить серед надзвичайно яскравої та квітучої галявини. Навколо неї, ніби в казці, простяглося поле з тисячами барвистих квітів, яких вона ніколи не бачила раніше. Вони ніжно хиталися від легкого вітерця, наповнюючи повітря запаморочливими пахощами меду, польових трав і свіжої м’яти. Над головою пливли пухнасті хмарки, а високе синє небо було таким чистим, що здавалося нереальним.

Натуся повільно підвелася, ще не зовсім розуміючи, де вона й що сталося. Її рана вже не боліла, а палець був чистим і неушкодженим. Вона глянула навколо, помітивши вузьку стежку, що звивалася поміж квітів і вела кудись за обрій.

– Що ж, подивимося, куди ти мене проведеш… – мовила чарівниця, відчуваючи дивне поєднання тривоги й захвату, ніби йшла назустріч чомусь важливому, ще незнаному, але давно очікуваному. Її ноги самі несли її стежкою.

Незабаром вона побачила щось зовсім несподіване: посеред галявини стояла піч. Справжнісінька, велика сільська піч, така, яку вона бачила хіба що в бабусиних казках або старих книжках із малюнками. Її округле черево диміло, і з нього долинали апетитні пахощі свіжоспеченого хліба — ті самі, що нагадували про дім, тепло і дитинство.

Щойно Натуся наблизилася, з печі почувся голос — хриплуватий, але доброзичливий:

– Ох, витягни мене, витягни, бо згорю, я вже давно спікся!

Дівчинка зупинилася й пильно вдивилася в піч, намагаючись розгледіти, хто це говорить. Її очі розширилися від здивування.

– Бабусю, це ти? – спитала вона тихо, з надією в голосі.

– Я – піч, дитино, – приязно відповіла та, її голос був теплий та турботливий. – То допоможеш хлібові не згоріти?

– Ой, звісно, звісно! – спохватилася чарівниця і кинулася до справи. Вона знайшла дерев’яну лопату, трохи грубувату, але зручну, і почала обережно витягати хлібини, одна за одною, з гарячого нутра печі. Вони були рум’яні, пухкі, запашні – немов живі. Поруч стояли плетені кошики — кожен встелений чистим рушничком — тож вона складала туди хліб, мов у колиску.