Розділ 24. Пані Метелиця

Натуся опинилася біля криниці на околиці невеличкого селища. Сонце лагідно пестило землю теплими променями, відбиваючись у дзеркалі води на дні старенького колодязя. Одягнена дівчинка була у простуватий, але охайний льняний сарафан світло-блакитного кольору, а волосся було заплетене у дві акуратні коси.

«Ну хоч тут я – людина, а не ковбаса», – з полегшенням подумала мала чарівниця і посміхнулася сама до себе, пригадуючи попередню казку, в якій вона ледь не загинула.

Натуся вирішила роззирнутися навколо. Людей, як не дивно, поруч не було видно – ані в полі, ані на стежках. На кам’яному краю криниці лежав невеликий предмет – щось на зразок дерев’яної палички з намотаними на неї білими волокнами. Це був починок, тільки Натуся, звісно, не знала, що це таке. Вона лише здогадувалася, що ця дивна річ якось пов’язана з прядінням, але слова «веретено» і «пряжа» не були для неї звичними.

– Що за чудасія така? – пробурмотіла вона сама до себе, обережно взявши починок до рук. Чарівниця уважно оглянула його з усіх боків, покрутила пальцями, а потім несміливо потягнула за край нитки, не підозрюючи, як туго вона була натягнута. Нитка різко зірвалася з намотаного витка і, мов тонке лезо, розсікла шкіру на її пальцях.

– От я незграба! – з досадою вигукнула дівчинка, мотиляючи пораненою рукою. А з подряпини вже цівкою почала виступати яскраво-червона кров.

– Ех, зараз би бабусину диво-аптечку з наплічника… – пробурмотіла вона. – А так – ні аптечки, ні бабусі…

Відчувши, як на очі навертаються сльози, дівчинка схилилася над криницею, щоб витягти відро з водою. Треба було хоча б промити рану. Вона обережно взялася за дерев’яну ручку, але щойно почала обертати її, як під ногами раптом щось захиталося… і Натуся впала в темну прохолоду криниці.

Удару вона навіть не відчула, а коли отямилася, то побачила, що лежить серед надзвичайно яскравої та квітучої галявини. А над головою по синьому небу пливуть пухнасті хмарки.

Натуся повільно підвелася, ще не зовсім розуміючи, де вона й що сталося. Її рана вже не боліла, та й сам палець виявився неушкодженим. Вона глянула навколо, помітивши вузьку стежку, що вела кудись за обрій.

– Що ж, подивимося, куди ти мене проведеш… – мовила чарівниця, і ноги самі понесли її вперед.

Незабаром вона побачила галявину, а посеред неї звичайнісіньку піч. Щойно Натуся наблизилася, з неї почувся доброзичливий голос:

– Ох, витягни мене, витягни, бо згорю, я вже давно спікся!

Дівчинка зупинилася й пильно вдивилася всередину, намагаючись розгледіти, хто це говорить.

– Бабусю, це ти? – спитала вона тихо, з надією в голосі.

– Я – не бабуся, я – піч, – приязно відповіла та. – То допоможеш хлібові не згоріти?

– Ой, звісно, звісно! – спохватилася чарівниця і кинулася до справи. Вона знайшла дерев’яну лопату і почала обережно витягати хлібини, одна за одною, з гарячого нутра печі. Поруч стояли плетені кошики, тож вона складала хліб туди. Коли остання хлібина була врятована, піч задоволено видихнула і змовкла. 

Не гаючи часу, Натуся рушила далі стежкою. Треба було терміново знайти бабусю. Наступною на своєму шляху вона зустріла яблуню. Гілля важко схилялося додолу під вагою стиглих, рум’яних яблук, які ледь трималися на гілках, ось-ось готові впасти. Коли дівчинка підійшла ближче, та одразу озвалася:

– Ох, обтруси мене! Моє гілля втомилося – яблука давно достигли, ось-ось зіпсуються, якщо не впадуть!

Натуся зупинилася, подивилася на дерево з цікавістю, а потім сумно зітхнула.

– І ти не моя бабуся… – прошепотіла вона. Та лише заперечно зашуміла листям.

Попри розчарування, дівчинка не зволікала і рішуче взялася трусити яблуню, поки на дереві не залишилося жодного плоду. Потім вона зібрала урожай у велику купу під деревом, і поспішила далі.

Нарешті стежка вивела Натусю до невеличкої хатини. І раптом з її віконця визирнула якась баба. Обличчя старенької було вкрите зморшками, а з рота стирчали величезні зуби. В перший момент Натусі здалося, що краще тікати – і якнайдалі!

Дівчинка вже ступила назад, як стара озвалася тихимголосом:

– Чого ти боїшся? Залишайся в мене. Якщо гарно впораєшся з хатньою роботою, то й тобі добре буде.

– Бабусю… це ти? – прошепотіла Натуся.

Стара враз змінилася на обличчі, вибігла надвір й радісно вигукнула:

– Дитино! А я вже думала, що втратила тебе назавжди!

Вони на радощах обійнялися, а потім бабуся повела онучку в хату. Натуся розповіла, як опинилася біля криниці, про пряжу, порізаний палець, чарівну галявину, піч із хлібом, яблуню з плодами… А Ельвіра слухала уважно, а потім і про себе їй повідала.

– То це казка про Пані Метелицю… – задумливо констатувала Натуся.

– Так, – підтвердила та. – І добре, що ти дорогою сюди допомогла печі та дереву. Хтозна, що для нас тут підготував Біломир і що було б, якби ти проігнорувала їхні прохання…

– Закидали б мене, мабуть, булочками та яблуками, – припустила онучка. – А я й не проти була б, це ж смакота!