Розділ 4. Спалити козла

Наступною зупинкою різдвяної подорожі чарівниць стала Швеція, а точніше містечко Гейбл. Там жило молоде подружжя чарівників – Ларс та Урсула, та їхній син – пухкенький розбишака Мікаель.

У їхній оселі було дуже затишно, а шведський стіл просто прогинався від великої кількості страв та закусок на будь-який смак. Тут тобі й смачні ковбаски, й ароматний оселедець. А про салати можна було б написати ще одну книгу. Та я цього робити не буду. Можливо, мої любі читачі, ви ще не встигли пообідати чи повечеряти, тож не будемо зайвий раз нагадувати вашому шлунку про їжу!

Повернемося краще до наших чарівниць. Вони часу не гаяли й одразу взялися смакувати шведські страви. А добре наситившись, вони почали розпитувати подружжя чарівників про цікаві традиції, які тут існують на різдвяні свята.

– У Швеції вже понад 40 років із соломи створюють великого козла Юльбокка, – почала розповідати Урсула. – Це казковий компаньйон  Юльтомтена, нашого Санти.
      –  Але справа не лише в тому, щоб його збудувати, – додав Ларс, – головна інтрига в тому, що щороку хтось намагається його підпалити.

– Підпалити? – здивувалася Натуся. – Що ж цей козел кому поганого зробив?

       – Та нічого особливого, – засміялася Урсула. – Просто такий звичай! Завдяки цьому він навіть потрапив до Книги рекордів Гіннеса.
    – Точно, наші люди щороку навіть ставки роблять, чи «доживе» Юльбокк до Різдва, – підхопив Ларс. – Зізнаюся, шанси у нього зазвичай невеликі!
      – Може, і нам спробувати долучитися до цієї традиції? – запитала бабуся.

– Ой, ні, ні, ні, – заперечив чоловік. – За підпал козла можна отримати великий штраф чи навіть потрапити у в’язницю!

     – Але це все одно нікого не зупиняє, – тихенько сказав Мікаель, підморгнувши Натусі. Потім уже голосніше додав: – Мамо, тату, можна я покажу нашим гостям місто? Хоча, напевно, ви, дорослі, хочете поговорити без нас, малечі, то…
    – Гаразд, бери мою онучку та йдіть прогуляйтеся, – погодилася Ельвіра. – А то, мабуть, із нами вам уже стало зовсім нудно.

   Радісний Мікаель схопив Натусю за руку, і вони стрімголов побігли до коридору вдягатися. Надворі мороз щипав за щічки, але радісний шум людей навколо створював святкову атмосферу й зігрівав душу.
        – То куди вирушаємо? – з цікавістю запитала дівчинка.
      –  Як куди? Різдвяного козла підпалювати! – відповів новий друг, дістаючи з кишені сірники. – У мене вже є кілька ідей, як до нього дістатися! Гайда!

Вони завернули у вузеньку безлюдну вуличку і зупинилися.

     «Ох і влетить мені від бабусі», – подумала Натуся, але вголос бадьоро сказала: – То який план?

   – Переодягнемося в наших місцевих Санта Клаусів, Юльтомтенів, пройдемо повз охорону, а далі...

– Та хто ж нас за дідів сприйме? – почала кепкувати зі свого напарника дівчинка. – Ти в дзеркало на себе дивився? Або на мене? Схожі ми на Юльтомтенів, як кіт на ведмедя!

– Про це не турбуйся, – запевнив хлопчик, дістаючи з кишені якусь маленьку книжечку. – Тут є одне заклинання…

– Ти впевнений, що це хороша ідея? – засумнівалася Натуся. – А якщо так начаклуєш, що ми дідами на все життя залишимося?

– Не хвилюйся, я впевнений у своїх силах, – махнув рукою Мікаель. – Ось побачиш!

Він пробурмотів кілька рядків із книжки, і раптом на них з’явився червоний одяг і такого ж кольору капелюхи. А на обличчях виросли густі білі бороди.

– Бачиш, я ж казав, що вийде! – радо мовив малий чарівник. При цьому голос його так і не змінився.

– Ти ж і досі говориш як дитина, – дорікнула цьому горе-магу Натуся теж своїм дівчачим голосом.

– От халепа, – засмутився було Мікаель, але потім знайшовся: – Нічого, ми просто мовчатимемо, коли до нас звертатимуться. – У крайньому разі говоритимемо грубішим голосом. Побачиш, усе у нас вийде!

З таким «оптимістичним» настроєм двоє дітей, які тепер виглядали щонайменше на сімдесят років, вирушили на площу. Там уже височів величезний солом’яний козел – головна окраса Різдвяного Гейбла.

    Новоспечені Санти вже майже досягли своєї мети, коли позаду них пролунав ввічливий, але владний голос:
    – Перепрошую, шановні, куди це ви прямуєте?
  Малі чарівники обернулися і побачили перед собою високого вусатого поліцейського з проникливим поглядом.
    – Е-е, гм, гм, – почав Мікаель, намагаючись заговорити, але його дитячий голос усе одно пробивався крізь удаваний кашель.

– Ми вже йдемо, – пропищав тим часом інший підозрілий “Юльтомтен”, і обидва Санти чкурнули якомога далі від спантеличеного охоронця правопорядку. Не часто побачиш таких прудких людей поважного віку.

– Фух, ледь не попалися, – мовив Мікаель, важко дихаючи, коли вони завернули за ріг вулиці.

– Розчакловуй нас назад, розумнику, – буркнула Натуся, яка ледь знову не стала причиною бабусиного головного болю.