Розділ 7. Вдала оборудка

Бабуся з Натусею вперше опинилися разом в одному місці. Вони сиділи на почесних місцях у тронній залі. Правда, Ельвірі дісталося тіло короля, а ось її онучка вкотре стала принцесою.

– Ну хоч якийсь позитив! – прошепотіла старша чарівниця молодшій, щоб не почули слуги. – Я хоч і знову в чоловіка перетворилася, зате якого! При посаді. З короною на голові та мантією на плечах. Ще й ти поряд! Чого ще бажати?!

Натуся схвально усміхнулася, а до тронної зали в цей час зайшов слуга і мовив:

– Ваші Величності, до Вас прийшов якийсь чоловік і просить аудієнцію!

– Кличте його сюди, – звеліла бабуся.

– Що за казка, не здогадуєшся? – тихенько мовила “принцеса”.

– Якщо чесно, поки що і гадки не маю, – зізналася бабуся. 

До зали тим часом зайшов немолодий чоловік в убогому вбранні та поклонився “королівським особам”.

– Ну, розказуй, чоловіче, що тебе сюди привело? – запитала Ельвіра, награно насупивши брови. Вигляд грізного короля їй вдавався.

– Річ ось у чім, – почав той, – продав я якось свою корову на базарі, повертався додому повз ставок, а в ньому жаби квакають. Думав, що вони хотіли гроші мої зароблені порахувати, то я й кинув їх у воду, щоб рахували і дав їм на це три дні. А вони мені їх назад не принесли.

Натуся від цієї нісенітниці пирснула зі сміху, та суворий погляд бабусі змусив її заспокоїтися.

– Продовжуй! – мовив “король”.

– Через деякий час я виторгував ще одну корову, і вирішив зарізати її, а м’ясо продати. Коли під'їжджав до міста, то перед міською брамою наткнувся на цілу зграю собак. Їхній вожак дуже просив мене поділитися з ним. А я ж то знаю, що це собака м’ясника, то ми з ним домовилися: я йому і його товаришам мою яловичину, а вони мені через три дні гроші. Та час пройшов, а ці собаки так зі мною і не розрахувалися!

– Ха-ха-ха, – розсміялася “принцеса”, яка вже не реагувала навіть на суворий бабусин погляд.

– І що ж ти зробив після цього? – запитала Ельвіра, і сама намагаючись не розсміятися.

– Втративши терпіння, пішов у місто до м’ясника і став від нього вимагати своїх грошей. Той подумав, що я з’їхав з глузду, але я розповів про його собаку і нашу з ним угоду.

Тут вже й бабуся не витерпіла. Закрила рота рукою і тихенько загиготіла. А чоловік цього навіть не помітив.

– М’ясник на мене розізлився і вигнав геть, - продовжував він. – А я собі думаю, є ще справедливість на світі! І пішов до Вашого замку, повертати своє майно.

Від такої безглуздої промови Натуся розреготалася, тримаючись за живота. Чи то був стрес від попередніх казок? Хтозна! А може й все докупи!

А ось бабуся, навпаки, стала серйозною. Вона раптом згадала цю історію братів Грімм, а тому мовила:

– Розсудити твого діла я не можу; але зате ти можеш взяти дочку мою собі за дружину; вона ще зроду так не сміялася, тільки ось сьогодні ти її розсмішив, а я обіцяв її віддати тому за дружину, хто зуміє її розсмішити.

Натуся одразу перестала сміятися і з нажаханим обличчям повернулася до “суперсправедливого короля”. Той лише хитро підморгнув їй, мовляв, “Спокійно, у мене все під контролем!”

Тим часом чоловік за словом у кишеню не ліз:

 – О, та я зовсім і не бажаю на ній одружуватися! У мене вдома вже є одна дружина, та й ту одну мені подіти нікуди. Якщо я на твоїй доньці одружуся та додому повернуся, так що ж мені по куточках їх, чи що, розставляти накажеш? 

– От грубіян! – награно обурилася Ельвіра. – Ну гаразд, карати тебе за твій довгий язик не буду, а натомість відсиплю тобі п’ятсот монет за те, що мою доньку розсмішив. Приходь ввечері за винагородою.

Той, щасливий, розкланявшись, пішов. А Натуся накинулася на бабусю:

– Ти що це собі надумала мене заміж віддавати першому зустрічному??

– Ніхто нікуди тебе не збирався віддавати, – запевнила та. – Я знала, що він відмовиться. Казку нарешті пригадала. Вона називається “Вдала оборудка”. Зараз він піде за ворота і зустріне там стража, якому пообіцяє двісті монет, а потім лихвар у нього на свої потерті гроші останні триста виміняє і він прийде і нам в цьому зізнається.

– Як його такого ще жінка терпить… – мовила дівчинка, хитаючи головою. – Дурний, як чіп, і нічого його життя не вчить.

– Ну, знаєш… Любов, як-то кажуть, зла…

– Скажи хоч, що ми йому грошей не дамо!

– Дамо, куди ми дінемося. Ми ж з тобою, типу, щедрі та милосердні! Та й він має до кінця казки трішки порозумнішати, ось побачиш!

Натуся лише скрутно похитала головою. Не вірилося їй у “просвітління” цього дивакуватого персонажа. Та все ж бабусиній інтуїції (і передусім знанню цієї казки) вона довіряла.