Розділ 4. Казка про того, хто ходив страху вчитися

Натуся опинилася у теплій хаті. На порозі сидів якийсь юнак і щось майстрував, а поряд чоловік – схожий на його батька – різав овочі.

– О, прокинувся, лобуряко! – мовив він до дівчинки. – Он вже твій брат години дві лагодить садовий інвентар, а ти, ледащо, ще й не прокидався!

– Та чого це Ви до мене кричите? – обурено запитала Натуся і раптом не впізнала власного голосу. Він був грубим, чоловічим. Дівчинка оглянула себе і виявилося, що вона, виявляється, парубок. А це, мабуть, її родина.

– Не забудь, ти сьогодні йдеш до тітки, що за кладовищем. Вона обіцяла мені борошна позичити.

Як не дивно, від слова “кладовище” Натусі зовсім не стало страшно.

– А він чого не може? – запитала, вказуючи на свого “брата”.

– Бо я боюся такими місцями ходити, а ти – ні! – озвався той.

– І дійсно… – мовила задумливо дівчинка. – Я взагалі відчуваю, що нічого не боюся.

– Бо мале й дурне! – сказав брат і показав язика.

– Зате ти розумне… – похитала головою дівчинка.

– А тобі б не завадило страху навчитися, – мовив батько. – А то безстрашним бути – біду собі накликати.

– Я з цим можу вам допомогти! – почулося десь зовні. До хати зайшов невеличкий чоловік, усміхаючись крізь свої густі вуса. – Візьму вашого дармоїда до себе, нехай мені у дзвона дзвонить. 

– От і добре, пане дяк, нехай хоч якусь роботу робить! – озвався “люблячий братик”.

– Нехай приходить сьогодні до дзвіниці опівночі й починає дзвонити!

– Та без проблем, – мовила Натуся, сама дивуючись своїй сміливості.

Провівши цілісінький день зі своєю “родиною” та відпочивши, вона пішла вночі до дзвіниці. Тільки взялася за мотузку, щоб дзвонити, а дзвін їй Ельвіриним голосом відповідає:

– Дитино, це ти?

–  Так, бабусю! Це я! – дівчинка зраділа, що нарешті їй хтось зможе пояснити, що відбувається.

Та Ельвіра не встигла і рота розкрити, як за Натусиною спиною з’явилася постать у білому. Вона мовчала і не рухалася.

– Ану зачекай, бабусю, я зараз з цим “привидом” розберуся і продовжимо розмову.

Вона жваво підбігла до незнайомця у білому і зіштовхнула його зі сходів дзвіниці. “Привид”, перерахувавши спиною усі сходинки, злетів на землю і розтягнувся у кутку. 

– Дитино, що це ти накоїла? – почулося з дзвону.

– А чого він нашу розмову перериває? – обурилася Натуся. – Хіба це ввічливо?

– І тобі зовсім не було його страшно? – здивувалася бабуся. 

– А чого це мені цього білого опудала боятися? Хіба ж воно страшне?

– То тобі зовсім невідомий страх… – Ельвіра задумалася. – Знаю, в якій ми казці. “Про того, хто нічого не боїться”. До речі, той “привид” – це дяк, який взяв тебе на роботу.

– Тю, а чого це він сюди у такому вбранні заявився? – здивувалася дівчинка.

– Страху тебе хотів навчити! А ти йому за це такий подаруночок… Жити буде, хоч і ногу доведеться лікувати…

– То що на мене далі чекає?

– Підеш страху шукати. Маєш зупинитися в одному готелі поблизу старовинного замку, який необхідно звільнити від чарів. Там пробудеш три ночі з різними потворами,  а король потім за тебе доньку свою віддасть.

– Тю, нащо мені та донька?

– Її служниця тебе страху навчить, виверне на тебе відро холодної води з рибками спозарання. Так і казка закінчиться.

– А не можна якось замок пропустити? Час втрачаємо!

– Та якби ж то! – зітхнула бабуся. – Мені тут теж висіти не весело. Ще й щогодини мене мотузкою б’ють, щоб дзвонила. Вже голова болить від власного дзвону!

– Ну тоді доведеться мені до замку йти і звільняти його від чар. А зараз повертаюся до хати. Трішки посплю, а завтра в дорогу.

Так і вчинила. Зранку отримала прочуханки від дружини дяка, яка свого чоловіка до лікаря повезла. Від батька та брата теж на горіхи отримала. Але не зважала, бо треба було рушати в дорогу. На шляху зустрічалися люди, які хотіли навчити “юнака” страху, та в жодного з них нічого не вийшло. Натуся відчувала себе безстрашною і вже чекала випробування у зачаклованому замку. До вечора вона дісталася до готелю, а там і до короля, якому пообіцяла звільнити замок від всілякої нечисті за руку його доньки. Що ж, казка є казка…

– Багато молодих людей ходили туди щастя спробувати, та жоден не повернувся, – попередив “юнака” король.

– Я особливий випадок! – завірила його Натуся. – У мені немає ні краплини страху. Тож я впевнений у тому, що впораюся!