Розділ 2. Дружба кішки і мишки

Натуся подивилася навколо. Кімнату оповила моторошна тиша. Вікна та двері були зачиненими, а все навколо – надзвичайно великих розмірів. Вона хотіла стати на ноги, та раптом помітила, що ніг та рук тепер у неї немає. Натомість у неї виросли маленькі лапки. Та й все тіло зараз було покрите сірою шерстю. Дівчинка помацала своє обличчя. Також шерсть… Та й ніс став довгим! А ще, як на біду, вуса виросли. І ХВІСТ!

Все ще не до кінця усвідомлюючи, хто ж вона в цій новій реальності, Натуся стала на всі чотири лапки і побігла до дверей. Потрібно було знайти якусь дзеркальну поверхню, щоб побачити себе у повний зріст. Та ледь вона перетнула поріг, за спиною почулося:

– Мишко, добре, що я тебе знайшла!

Натуся обернулася і не повірила своїм очам. Перед нею стояла велетенська чорно-біла кицька і хитро посміхалася. 

“То, значить, я в цій казці мишка…”, - пронеслося в голові. - “А зі мною розмовляє мій найлютіший ворог...” Пищачи від страху, Натуся стрімголов кинулася надвір. Та бігла вона недовго, адже через декілька секунд на її довгий тоненький хвостик опустилася м’яка лапка кицьки.

– Чого тікаєш, дурненька? – мовила вона солодко. – Ми ж друзі! І живемо разом. Правда ще не обговорили, як вестимемо спільне господарство.

“Спільне господарство?” – подумала про себе Натуся. – “То це хороша кицька і вона не заподіє мені шкоди?”

Тим часом співбесідниця продовжувала:

— Але спочатку треба запастися їжею на зиму, щоб потім не голодувати. Не можна тобі, мишко, скрізь нишпорити, харчі шукати, а то ще, бува, потрапиш у пастку.

— Хороша думка, — погодилась дівчинка-мишка, а подумки запитала: “А ти ж чому їжу, дорогенька, не збиралася добувати?”

– Саме тому я купила за наші з тобою кошти горщик смальцю, – продовжувала поза тим кицька, вказуючи на полицю, де й стояв горщик. – Але треба його сховати! 

Натусі нічого не залишалося, як підігрувати своїй новій подрузі.

– І де пропонуєш його поставити? – запитала вона, вдаючи щиру стурбованість.

— Сховаймо його в церкві. Кращого місця й не придумаєш, бо звідти його ніхто не вкраде. Поставимо горщик під вівтар і не чіпатимемо його, аж поки не буде вже чого їсти.

“Чому так заморочуватися?” – подумала чарівниця. – “Крім нас двох я взагалі нікого не бачу. І до чого тут церква? І вівтар? Ех, я вже шкодую, що не читала казок братів Грімм. Знала б зараз як поводитися. Та й кінцівку цієї історії не завадило б дізнатися. Була б тут бабуся, вона б мені все розповіла. Де ж вона??”

Сперечатися з кицькою дівчинка не збиралася, а тому вони занесли горщик у церкву, яка знаходилася біля їхньої хати. Потім кицька пішла прогулятися, а Натуся прибігла до хати і почала шукати бабусю. Та тої ніде не було. Дівчинка навіть почала її кликати – знову безрезультатно.

Під час цієї метушні, повернулася кицька і, з хитрим поглядом, улесливо мовила:

— Послухай, мишко, моя сестра запросила мене на хрестини. У неї народився синок, і вона хоче, щоб я була хрещеною матір’ю. Пусти мене й побудь на господарстві сама.

— Добре, — відповіла та, — йди собі на здоров’я. А як тебе пригостять чимось смачним, то не забудь і про мене. 

Натуся і не знала, що насправді в кішки не було ніякої сестри і ніхто її нікуди не запрошував. Вона просто пішла до церкви, закралась під вівтар до горщика і злизала в ньому вершечок. Тоді погуляла містом, полежала на сонечку і повернулася додому аж увечері. На той час маленька чарівниця вже зовсім зневірилася знайти бабусю. Але потрібно було все одно грати свою роль.

— О, нарешті ти прийшла, — сказала вона радісно. — Мабуть, у тебе був гарний день.

— Та нічогенький, — відповіла кішка.

— А як назвали дитину? — спитала дівчинка-мишка з цікавості.

— Початочком, — сухо відповіла кицька.

— Початочком? — здивувалася Натуся. — Яке дивне ім’я! І часто у вашому роду так називають дітей?

— Чого це воно дивне? — мовила кішка. — Ім’я як ім’я, не гірше, ніж Крихтохап, як звуть твого хрещеника.

“То і моя мишача рідня з іменами не дружить,” – подумала дівчинка, але звісно ж промовчала. 

Решта вечора пройшла без пригод, хоча юній чарівниці дуже хотілося їсти. Правда, вона знайшла черству скоринку хліба під столом і тим самим трішки вгамувала голод, однак не відмовилася б від справжньої смачної гарячої домашньої вечері.

Ніч, однак, була тривожною. Натуся весь час боялася, що кицька ось-ось її з’їсть, однак та спокійнісінько давала хропака. В якийсь момент дівчинці так закортіло перекусити, що вона згадала про схований глечик. Фанаткою смальцю дівчинка зовсім не була, але її пухнастий сірий животик вимагав хоч якоїсь їжі. Зачекавши ще трохи, Натуся тихенько вибралася з хати, прокралася до церкви і з прикрістю виявила, що третини смальцю у сховку не було.