Розділ 1. Король-Жабенятко або Залізний Генріх

Натуся відкрила очі і побачила, що сидить у якомусь лісі під старою липою біля колодязя. Одягнена вона була не у свій домашній одяг, а у дуже красиву коштовну сукню, схожу на ті, які носили принцеси у казках. Дівчинка почала озиратися навколо у пошуках бабусі, та крім неї у лісі нікого не було. Як не дивно, надворі стояло літо. Легенький вітерець грався з її волоссям, цвірінькали пташки.

Раптом під ногами вона побачила золотий м’яч. Дівчинка, все ще озираючись на всі боки, взяла цю дорогу іграшку до рук, а та раптом мовила бабусиним голосом:

- Натусю!

З несподіванки дівчинка випустила м’яча з рук, а той впав прямісінько у колодязь. Зрозумівши, яку жахливу помилку вона зробила, Натуся підбігла до нього, намагаючись розгледіти щось всередині. Та він був таким глибоким, що і дна не було видно. Мала чарівниця спробувала використати свої магічні сили, та в неї нічого не виходило. Мабуть, у цьому чарівному світі – де б вона зараз не знаходилася – її магія не діяла. Від свого безсилля та неможливості щось змінити Натуся сіла на край колодязя і заплакала. Та раптом чує – хтось їй каже:

– Що з тобою, королівно? Ти так плачеш, що і камінь тебе пожаліє!

Дівчинка озирнулася, щоб дізнатися, звідки голос, і побачила перед собою мале бридке жабенятко.

– Ти говориш чи мені вже щось ввижається? – запитала вона його здивовано, все ще шморгаючи носом. 

– Тобі не ввижається, я дійсно з тобою зараз розмовляю, - проквакало воно. – То чому так гірко плачеш?

– Я плачу через свій золотий м’яч, що впав у колодязь, – відповіла Натуся, не поспішаючи ділитися своїми припущеннями, що це може бути її зачаклована бабуся. Хто його знає, що у цього жабеняти в голові?

– Заспокойся! Чого плакати? – тим часом продовжував новий знайомий, – я тобі допоможу. А що ти мені даси, якщо я знайду твою іграшку?

– Усе, що захочеш, миле жабенятко, – відповіла дівчинка улесливо. Зараз вона була готова на все, щоб врятувати свою любу бабусю.

– Мені багато не потрібно, – запевнив той. – А от якби ти мене покохала і зі мною одружилася, я б миттю стрибнув й дістав тобі твій золотий м’яч.

– Одружилася??? - Натуся від такої несподіваної заяви сама ледь в колодязь не впала.

– Так! Ми б гралися разом, і я сидів би поряд з тобою за столиком, їв із твоєї золотої тарілочки, пив з твого маленького келиха і жив би з тобою у твоєму замку. Було б весело!

Часу на якісь роздуми не було, та й не відомо, чи бабуся там ще на воді тримається. Вирішувати потрібно негайно.

– Так, так, обіцяю тобі все, що хочеш, тільки дістань мені мій м’яч! – А сама про себе подумала: «Головне, щоб він дістав мою зачакловану бабусю з колодязя, а там ми вже вдвох розберемося з цим маленьким зеленим монстреням!»

Тим часом отримавши обіцянку, жабенятко пірнуло у воду, опустилося на самісіньке дно, швидко випливло, тримаючи у роті м’яч, і викинуло його з колодязя на траву.

Натуся дуже зраділа, підняла його з землі й побігла до замку, що виднівся вдалині.

– Стій, стій! – крикнуло жабенятко. – Візьми мене із собою, адже мені тебе не наздогнати!

Та дівчинка і чути його не хотіла, поспішаючи якнайдалі з цього дивного лісу. Відбігши трішки, вона почула:

– Дитино, не тряси мене так! А то у мене буде струс мозку!

Голос звучав з м’яча.

– Я така щаслива, що ти жива! – Натуся аж стрибала від радощів, що не залишилася сама. З нею була її найулюбленіша в світі людина. І наймудріша. А отже, у неї будуть усі відповіді на запитання, а головне, план, як звідси вибратися. – Як думаєш, де це ми?

– Якщо чесно, гадки не маю! - зізналася Ельвіра. – Що ти останнє пам’ятаєш до того, як сюди потрапити?

– Я сиділа біля ялинки і відкривала подарунки від наших друзів-чарівників. Останньою до рук мені попала старовинна книга.

– Пам’ятаєш її назву?

– Звісно ж, – завірила Натуся. – Це було перше видання казок братів Грімм 1812 року.

– Здається, я знаю, де ми… – раптом прошепотіла бабуся. – Ми всередині книги.

– Що??? Як таке може бути???

– Гадаю, це витівки одного злого чаклуна, з яким я познайомилася ще тоді, коли була малою.

– Розказуй! – скомандувала дівчинка. Вона знайшла невеличкий пеньок, сіла на нього, поставила свою “золоту бабусю” на коліна і приготувалася уважно слухати.

– У мене в дитинстві був друг, на ім’я Біломир… – почала Ельвіра.

— Яке незвичне ім’я! – одразу ж перебила її онучка.

– Це й не дивно, він же був чарівником. Як і його батьки, – продовжувала бабуся. – Так ось, ми з Біломиром часто гуляли удвох…