Розділ 20. Деякі відповіді на важливі питання

– Дівчата, ми не на жарт перелякалися, – озвався Річард, щойно емоції дещо вщухли. – Ні я, ні Фофа не могли відчинити портал, щоб потрапити до вас і допомогти.

– Це не дивно! Портал слухається лише чарівниць нашої родини. Саме тому у вас нічого й не вийшло, – спокійно пояснила бабуся, поглянувши на себе у дзеркало та поправивши пасмо все ще темного волосся. – Ні, чорний – це не мій колір!  – сказала невдоволено.

– І не мій також! – погодилася з нею онучка.

Чарівниці проказали разом невеличке заклинання і повернули собі звичний вигляд. Настрій ще більше покращився. 

– А це що за звір такий? – раптом запитала Фофа, киваючи на білочку в руках Ельвіри, після того, як вона забрала ковдру. – Тільки не кажіть, що це… моя копія з того вашого Зашаф’я.

– Саме вона і є, – усміхнулася Натуся, лукаво підморгуючи.

Фофа примружилася і пильно придивилася до своєї “конкурентки”.

– Щось не виглядає вона інтелігентною, – пробурмотіла вона, все ще зиркаючи на білочку, яка захоплено облизувала лапку. – Я ж зовсім не така! У мене – харизма, витонченість, аристократичні манери! А ця...

– Не хвилюйся, бабуся наклала на неї закляття, – заспокоїла її дівчинка. – Тепер вона – звичайна білочка. Їй потрібні нормальні умови: ліс, гілки, горішки, спокій. Сьогодні вона переночує у нас, а вже завтра ми відвеземо її до справжнього дому, на природу.

– Фух, – театрально зітхнула Фофа, махнувши лапкою, – а я вже було подумала, що ви мені тут заміну знайшли. Нову фаворитку завели, так би мовити…

– Та ти що! – обурено вигукнула Натуся, міцно пригортаючи свою вірну подругу. – Тобі ціни немає, Фофо. Правда ж, бабусю?

– Неоціненний екземпляр, – серйозно кивнула Ельвіра, але в її очах уже мерехтіли іскорки сміху.

Тим часом білочка з Зашаф’я, здавалося, усе розуміла. Вона на мить завмерла, потім радісно підскочила, блискавично зістрибнула з рук бабусі і хутко, по-білочачому, обняла Натусю. Потім так само прудко підбігла до Фофи, принюхалася до неї і ніжно торкнулася лапкою вушка, мовби вибачаючись за несподівану появу.

– Ну гаразд, – буркнула Фофа, хоч насправді їй було приємно. – Може, й не така вона вже й неприємна…

Усі присутні щиро засміялися.

– Ну коли з Фофою все зрозуміло, залишаються ще деякі питання, – знову вступив у розмову Річард.

– Вибач, любий, – мовила бабуся. – Зовсім забули розповісти про наші пригоди.

І чарівниці розповіли про Зашаф’я, їхній план заманити усіх чарівників, несподівану появу Златусі та вдалу спробу допомогти Феонілі в боротьбі зі злом.

– Й досі звикнути не можу, що вона у тій реальності – на боці добра.

– Так, добрячка Феоніла – це ще те видовище! – пожартувала Натуся.

– І що, ви всіх їх на котів перетворили? – перепитала Фофа.

– Так, всіх, крім твоєї копії. Впевнена, що Феоніла знайде їм люблячі родини, де вони принесуть радість як домашні  улюбленці.

– І думаєте, вони не зможуть повернути свої сили? – запитав Річард.

– Їхню людську пам’ять було стерто і вони не знають, ким є насправді, – відповіла бабуся. – Тож не думаю, що це можливо. 

– А твоя копія? – раптом запитав чоловік.

– Та що зелена ропуха? З Амазонії? – іронічно зауважила Ельвіра.

– Саме вона, – усміхнувся лорд. – Нічого з нею не робитимеш?

– Немає жодного сенсу, – відповіла чарівниця лукаво. – Вона там знайшла свою справжню родину!

– Ага, є з ким поквакотіти вечорами! – пожартувала й собі Натуся.

Усі засміялися.

– Смішки смішками, однак, з нашою старою шафою доведеться розпрощатися, – бабуся раптом посерйознішала.

– Я теж хотів вам те саме запропонувати, – зауважив лорд. – Більше так ризикувати вашими життями не слід. Навіть заради порятунку паралельного світу!

– Та ми вже це й самі зрозуміли, – запевнила його Натуся.

– До речі, – озвалася бабуся, пильно подивившись на онуку поверх окулярів. – Як це тебе взагалі занесло у Зашаф’я?

Натуся знітилася, опустила очі, ніби слова бабусі торкнулися болючої струнки.

– У старому фотоальбомі ж була записка, – винувато мовила дівчинка, ковтаючи хвилювання. – А ти завжди уникаєш розмов про моїх батьків. Мені так хотілося дізнатися бодай щось… самій знайти відповіді на питання, які давно не дають мені спокою.

У повітрі зависла мовчазна пауза. Бабуся зітхнула й повільно сіла поруч. З її обличчя зникла звична лагідна усмішка, натомість з’явилася глибока, майже материнська втома, в якій злилися спогади і туга.

– Повір мені, доню, – нарешті озвалася вона тихо, майже пошепки. – Я не мовчу просто так. Є причини, чому я досі не розповіла тобі всього. І колись, я обіцяю, ти дізнаєшся правду — про те, хто вони були, про їхню долю… і про той страшний день, коли вони загинули. Але я твердо знаю: зараз – ще не час.

– Можливо… ти й маєш рацію, – сумно зітхнула дівчинка. – Але мені все одно болить. Добре, що хоч у Зашаф’ї я побачила своїх маму і тата. Нехай навіть вони там були не тими, ким я мріяла їх побачити… нехай служили злу. Але… приємно було бодай на мить відчути, як це – коли батьки поруч. Хоч і в іншій реальності.