Розділ 19. Повернення додому

Оскільки водійських прав у бабусі, ясна річ, не було, вони вирішили не ризикувати ні собою, ні громадським транспортом, і обрали свій перевірений спосіб пересування – політ під ковдрою-невидимкою. Таким чином вони не лише рятувалися від поглядів допитливих перехожих, а ще й облітали затори, що утворилися на дорогах у годину пік. Тож чарівниці дісталися до будинку колишніх злих родичів без найменших пригод.

Та дорогою назад перед їхніми очима постала вже зовсім інша картина. Міста й села, над якими вони пролітали, були немов замальовками з вітальної листівки: вулиці стали чистими й затишними, будинки – яскравими, люди – усміхненими. Діти бігали по подвір’ях, грали у сніжки, ліпили сніговиків та каталися на санчатах. У парках, на вулицях, площах та скверах лунав сміх та радісний гомін. Зашаф’я наче прокинулося від тривалої дрімоти і тепер ожило.

І все це – завдяки двом невтомним мандрівницям, які попри труднощі зуміли реалізувати власний план порятунку світу від своїх злих двійників та вийти з ситуації переможницями.

Радісні, що змогли втілити задумане, бабуся й онучка обережно опустилися біля знайомої оселі, вже схованої у вечірній темряві.

Ще залишаючись невидимими, вони підкралися до одного з вікон. Усередині, при світлі лампи, панувала цілковита хатня ідилія. На м’якому дивані, загорнувшись у плед, сиділа білочка. Її пухнастий хвіст розлігся на подушках, а в лапках вона тримала пакет чипсів і жваво хрумтіла, не відриваючи погляду від великого екрана. На телевізорі миготіли яскраві кадри мультфільму. Вона навіть не здогадувалася, що за вікном за нею спостерігають.

Натуся й бабуся лише переглянулися.

– Наша б Фофа місця собі не знаходила! – обурено прошепотіла онучка. – А ця, подивись, розважається й за господарів своїх зовсім не думає!

– Нічого, не довго їй тут псувати очі телевізором залишилося, – хитро відповіла бабуся.

– Її теж на кішку перетворюватимемо?

– Навіщо ж на кішку? Їй і білочкою личить бути. Однак інтелектуальні здібності ми їй мінімізуємо.

Ельвіра почала щось бурмотіти собі під ніс, її ж онучка в цей момент уважно спостерігала за Фофою. А та раптом перестала гризти чипси та поклала пакет на диван. Потім стала на чотири лапки й озирнулася. Було помітно, що їй у цій обстановці перестало бути комфортно, і вона почала бігати по вітальні у пошуках виходу.

Бабуся підбігла до входу в будинок, відчинила двері і зайшла до вітальні. Вона поманила рукою тваринку і та слухняно підійшла до неї й застрибнула на руки. Колишня Фофа, а тепер просто білочка, тремтіла від страху і пригорталася до Ельвіри.

– Ну що, маленька, – лагідно мовила бабуся. – Тебе слід віднести у відповідніше місце, де про тебе потурбуються. Однак в цій реальності ти не залишишся. Ми заберемо тебе з собою. Так буде надійніше. Як вважаєш? – повернулася вона до онучки.

Натуся кивнула в знак згоди. Вона передала бабусі ковдру-невидимку, і та загорнула Фофу, заховавши її від сторонніх очей. Коли справу було зроблено, наші задоволені чарівниці пішли до виходу. 

– Шкода, що тут ніхто не житиме, – сумно промовила Натуся, ще раз озираючи будинок, що належав її родині у цьому вимірі. – Оселя досить простора, хоч і трішки похмура.

– Так, ти маєш рацію, – задумливо погодилася бабуся, злегка насупивши брови. Її очі знову заграли тим загадковим блиском, який з’являвся щоразу, коли в голові визрівав якийсь план. – Зачекай! Мені здається, я знаю, що робити… Потрібно тільки підкорегувати наше пошукове заклинання.

Ельвіра почала щось активно бурмотіти, і з цих слів Натуся змогла лише розібрати декілька: «Чесні», «добрі», «з малими дітьми», «у скруті», «шукають дім».

Не минуло й хвилини, як на вузенькій вуличці з-за повороту з’явилася молода пара. Чоловік ніс на руках змореного сном малюка, іншою рукою тримав дівчинку з рудими кісками, а жінка котила перед собою візочок із близнюками.

– Шановні! – квапливо, але з лагідною усмішкою вигукнула Ельвіра, поспішивши до незнайомців. – Ви, часом, не шукаєте, де зупинитися на ніч?

– Так… – розгублено відповіла жінка, стискаючи ручку візка. – Невже це так очевидно, що у нашої родини важкі часи?

– А що ж ви хотіли? Зараз вечір, холодно, ви з дітьми, а все ще ходите вулицею. Та ще й з валізою… Це одразу впадає в око.

– Ми погорільці, – тихо мовив чоловік. – Сьогодні згорів наш будинок. Вщент. Документи, речі – все знищено. Страховки ми не маємо. Ось і йшли до місцевого притулку для безхатьків…

– Тоді вважайте, що сьогодні – ваш щасливий день, – раптом сказала Ельвіра й навстіж відчинила хвіртку. – Цей будинок – мій, але я живу за кордоном. Мені потрібні люди, які доглядатимуть за оселею. Без жодної орендної плати. Просто мешкайте тут і слідкуйте за порядком. Погоджуєтесь?

– Ви… серйозно?! – хором вигукнуло подружжя, не вірячи в своє щастя.

– Аніскілечки не жартую, – запевнила їх бабуся.

– Але чому?

– Бо добрим людям треба допомагати. Та й діточок ваших шкода. Не гоже їм ночувати на вулиці.

Молода родина не могла повірити у своє щастя.