Розділ 19. Повернення додому

Оскільки водійських прав у бабусі, ясна річ, не було, вони вирішили не ризикувати ні собою, ні громадським транспортом, і обрали свій перевірений спосіб пересування — політ під ковдрою-невидимкою. У такий чарівний засіб вони не лише рятувалися від поглядів допитливих перехожих, а ще й облітали затори, що утворилися на дорогах у годину пік. Тож чарівниці дісталися до будинку колишніх злих родичів без найменших пригод.

Та дорогою назад перед їхніми очима постала вже зовсім інша картина. Міста й села, над якими вони пролітали, були немов замальовками з вітальної листівки: вулиці стали чистими й затишними, будинки — яскравими, люди — усміхненими. Діти бігали по подвір’ях, грали у сніжки, ліпили сніговиків та каталися на санчатах. У парках, на вулицях, площах та скверах лунав сміх та радісний гомін. Зашаф’я наче прокинулося від тривалої дрімоти і тепер ожило.

І все це — завдяки двом невтомним мандрівницям, які попри труднощі зуміли втілити власний план порятунку світу від своїх злих двійників та вийти з ситуації переможницями. Їхній політ був мов фінальною симфонією доброти, що пронизувала кожен куточок цього незвичного місця.

Радісні, що змогли втілити задумане, бабуся й онучка обережно опустилися біля знайомої оселі, вже схованої у вечірній темряві.

Ще залишаючись невидимими, вони підкралися до одного з вікон. Усередині, при світлі лампи, панувала цілковита хатня ідилія. На м’якому дивані, загорнувшись у плед, сиділа білочка. Її пухнастий хвіст розлігся на подушках, а в лапках вона тримала пакет чипсів і жваво хрумтіла, не відриваючи погляду від великого екрана. На телевізорі миготіли яскраві кадри мультфільму. Вона навіть не здогадувалася, що за вікном її вже спостерігають знайомі очі.

Натуся й бабуся лише переглянулися.

– Наша б Фофа місця собі не знаходила! – обурено прошепотіла онучка. – А ця, подивись, розважається й за господарів своїх зовсім не думає!

– Нічого, не довго їй тут псувати очі телевізором залишилося, – хитро відповіла бабуся і в її очах з’явилися грайливі вогники.

– Її теж на кішку перетворюватимемо?

– Навіщо ж на кішку? Їй і білочкою личить бути. Однак інтелектуальні здібності ми їй мінімізуємо.

Ельвіра почала щось бурмотіти собі під ніс, її ж онучка в цей момент уважно спостерігала за Фофою. А та раптом перестала гризти чипси та поклала пакет на диван. Потім стала на чотири лапки й озирнулася. Було помітно, що їй у цій обстановці перестало бути комфортно і вона почала бігати по вітальні у пошуках виходу.

Бабуся підбігла до входу в будинок, відчинила двері і зайшла до вітальні. Вона поманила рукою тваринку і та слухняно підійшла до неї й застрибнула на руки. Колишня Фофа, а тепер просто білочка, тремтіла від страху і пригорталася до Ельвіри.

– Ну що, маленька, – лагідно мовила бабуся. – Тебе слід віднести у відповідніше місце, де про тебе потурбуються. Однак в цій реальності ти не залишишся. Ми заберемо тебе з собою. Так буде надійніше. Як вважаєш? – повернулася вона до онучки.

Натуся кивнула в знак згоди. Вона передала бабусі ковдру-невидимку, і та загорнула Фофу, заховавши її від сторонніх очей. Коли справу було зроблено, наші задоволені чарівниці пішли до виходу. 

– Шкода, що тут ніхто не житиме, – сумно промовила Натуся, ще раз озираючи будинок, що належав її родині у цьому вимірі. – Оселя досить простора… хоч і трішки похмура.

– Так, ти маєш рацію, – задумливо погодилася бабуся, злегка насупивши брови. Її очі знову заграли тим загадковим блиском, який з’являвся щоразу, коли в її голові визрівав якийсь план. – Зачекай! Мені здається, я знаю, що робити… Дай-но мені Книгу Світла. Там є одне дуже старе пошукове закляття.

Натуся мовчки витягла з наплічника книгу. Сторінки вкотре за сьогодні зашелестіли.

– Ось воно… – прошепотіла вона, зупинившись на сторінці з вицвілими літерами. Її пальці ковзнули рядками, і бабуся прочитала закляття вголос, водночас додаючи кілька власних уточнень: “Чесні, добрі, з малими дітьми, у скруті, шукають дім…”

Не минуло й хвилини, як на вузенькій вуличці з-за повороту з’явилася молода пара. Чоловік ніс на руках змореного сном малюка, іншою рукою тримав дівчинку з рудими кісками, а жінка котила перед собою візочок із близнюками, обережно ховаючи їх від вечірнього вітру.

– Шановні! – квапливо, але з лагідною усмішкою вигукнула Ельвіра, поспішивши до незнайомців. Її голос був спокійним і теплим. – Ви, часом, не шукаєте, де зупинитися на ніч?

– Так… – розгублено відповіла жінка, стискаючи ручку візка. – Невже це так очевидно, що у нашої родини важкі часи?

– А що ж ви хотіли? Зараз вечір, холодно, ви з дітьми, а все ще ходите вулицею. Та ще й із валізою… це одразу впадає в око.

– Ми… ми погорільці, – вставив чоловік, і в його очах промайнула тінь болю. – Сьогодні згорів наш будинок. Вщент. Документи, речі, навіть світлини з дитинства – все знищено. А притулку не маємо. Ось йшли до місцевого притулку для безхатьків…