Розділ 18. Невже це кінець?

- Натусю! - вигукнула Альбіна. - Нічого не розумію. Що ти таке кажеш? І де бабуся? - прошепотіла вона знервовано.

- Ті бабуся і я, з якими ви щойно бачилися не з цієї реальності! Вони із Зашаф’я.

- Що? - тут вже прийшла черга здивуватися чоловікам. - Що ти таке говориш?

- Все це так невчасно! - забідкався Річард. - Ти впевнена?

Нашим чарівницям не було часу на роздуми. З наплічника Натуся швиденько витягнула Книгу Світла і почала нервово гортати сторінки. Феоніла теж скористалася паузою та тим, що всі погляди були звернуті зараз на малу чаклунку і побігла до хати за своєю книгою. Вона навіть не здогадувалася, що поряд з нею знаходиться невидима підтримка.

- Так, цілком впевнена, - продовжувала Златуся. - Я потім вам все розповім, а зараз потрібно знайти, де саме ховаються ці добрі чарівниці! Не можна дати їм…

Дівчинка не встигла договорити, адже раптом почала зменшуватися, а на її руках та обличчі з’явилася темна шерсть. За декілька секунд вона перетворилася у чорне кошеня.

- Мяуууу, - жалібно занявкала Златуся, не в змозі промовити і слова.

Злякані таким поворотом подій, злі чаклуни побігли до машин. Кошеня намагалося не відставати від них. Однак втекти їм так і не вдалося. Один за одним, Альбіна, Дмитро та Річард перетворилися на цілу котячу родину. Вони нявкали і не розуміли, що відбувається. 

Раптом вітер зщух. З-за хмар визирнуло сонечко. Усі барви навколо стали яскравішими. Природа ніби ожила.

Феоніла закрила Книгу Світла і важко зітхнула.

- Ну що, союзниці, покажіться хоч! - мовила вона у пустоту. - Героїв потрібно знати в обличчя.

Ковдра-невидимка впала на землю і перед чарівницею постали бабуся зі своєю онучкою.

- Мушу визнати, що не очікувала такого перебігу подій, - зізналася Феоніла. - А думала, що мене вже нічим не здивуєш. То ви, наскільки я зрозуміла, із Зашаф’я?

- Так, - ствердно закивала Ельвіра. - У нашій реальності ми - на стороні Добра. 

- І як це ви опинилися в нашому світі?

- Це довга історія, - завірила її Натуся. - Але вже все позаду! 

- А що з цим котячим царством робити? - кивнула Феоніла головою в бік нявкаючих істот.

- Потрібно віддати їх у родини, де про них зможуть попіклуватися, - відповіла Ельвіра. - Магічних сил у них вже немає. Та й не залишилося нікого, хто зміг би їм їх повернути. Тож…

- Чудова ідея, - зраділа Феоніла. - У дусі Світлих. Мені подобається. Не хвилюйтеся, я цим сама займуся.

- Бабусю, - Натуся раптом згадала. - Ми забули про ще одну особу, якій під силу повернути цих злих чарівників у їхню справжню подобу!

- Точно, - ляснула себе по чолі та. - ФОФА!

- Хочете, щоб я нею зайнялася? - запропонувала Феоніла.

- Та ні, ми самі! - сказала Ельвіра. - Нам все одно повертатися в те місто. Нас чекає Зашаф’я!

- І ще одне питання, - чарівниця раптом задумалася. - Якщо ви у тому світі хороші, то це означає, що я - погана?

Бабуся з онучкою перезирнулися.

- Добре, добре, не відповідайте. Я, здається, розумію. Але при нагоді можете мою злу копію теж у когось перетворити! Добра має бути більше, а Зла менше. У будь-якій реальності!

- Так і зробимо, щойно буде нагода, - запевнила Феонілу Натуся. Їм дуже не хотілося розповідати, що саме сталося з чаклункою і як вони до цього причетні.

- А що буде з Домініком? - запитала бабуся.

- Навіть не знаю, - забідкалася чарівниця. - Потрібні ж докази його невинності. А де ж мені їх взяти? Кота свідком я не посаджу!

- І не потрібно, - посміхнулася Натуся. - Я все записувала на диктофон. Тут усі докази. І їхній план із завоювання світу. Й зізнання Річарда. Тепер Раді Старійшин доведеться випустити з ув’язнення Домініка, а справедливість повинна перемогти.

- Дякую вам за все, - Феоніла кинулася обіймати чарівниць. - Без вас моєму світові не бачити майбутнього!

- Світло завжди перемагає Темряву! - мовила бабуся. - А зараз нам вже час повертатися додому…

- Буде бажання - заходьте в гості! Завжди буду рада!

- Якось навідаємося! - запевнила її Ельвіра, однак і вона і Натуся знали, що сюди вони більше не повернуться.