Розділ 18. Невже це кінець?

– Натусю?! – вигукнула Альбіна, її голос зривався на панічний шепіт. – Нічого не розумію. Яка пастка? Що ти таке кажеш? І де бабуся? – вона затиснула кулаками краї плаща, намагаючись втримати себе в руках.

– Ті бабуся і я, з якими ви щойно бачилися, – Натуся кинула короткий погляд у бік темного неба, – не з цієї реальності! Вони із Зашаф’я…

– Що? – тепер уже Дмитро й Річард, немов по команді, вирячили очі. Їхні обличчя в одну мить посіріли, мов камінь, і кожен м’яз напружився. – Що ти таке говориш?

– Все це так невчасно! – пробурмотів Річард. Його погляд метнувся до обрію, де у хмарах вже гули блискавиці. 

Водночас поки йшов цей діалог, наші добрі чарівниці часу не гаяли. Натуся швидким рухом розстібнула наплічник. Із середини вона витягнула стару, об’ємну Книгу Світла – її обкладинка сріблилася, а сторінки тріпотіли від вітру, ніби жили власним життям. Дівчинка зосереджено почала гортати її, шукаючи рятівне заклинання, шепочучи собі під ніс слова, які самі спливали в її пам’яті.

– Тільки б встигнути… – прошепотіла вона, не відриваючи погляду від рядків, що пульсували світлом.

Феоніла, скориставшись тим, що усі погляди були прикуті до Златусі, теж не втрачала ні секунди. Вона побігла до будинку за своєю Книгою Світла, навіть не здогадуючись, що зовсім поруч, за кілька кроків від неї, знаходилася невидима підтримка.

Тим часом хмари, що нависли над маєтком, починали світитися зсередини – мов грізне око Всесвіту готувалося моргнути блискавкою. 

– Ти впевнена у тому, що зараз нам розповіла? –  тим часом перепитав Річард.

– Так, цілком впевнена, – завірила його Златуся. – Я потім вам все розповім, а зараз потрібно знайти, де саме ховаються ці добрі чарівниці! Не можна дати їм…

Дівчинка не встигла вимовити останні слова, як її голос обірвався на пів фразі. В повітрі відчувся легкий тріск – і почалася дивна метаморфоза. Златуся схопилася за голову, нахилилася вперед, та зненацька впала на коліна. Її очі округлились від шоку, а з рота зірвався приглушений крик, що поступово перетворився на хрипке “няв”.

Її руки скоротилися, пальці зігнулися й вкрилися темною, блискучою шерстю. Кудись зникли босі стопи, поступившись місцем лапкам із м’якими подушечками. Лице зморщилося, видовжилося, і на ньому з’явилися вусики. Через кілька секунд на тому місці, де ще щойно стояла мала чаклунка, з’явилося маленьке чорне кошеня з золотистими очима, що блищали від жаху та здивування.

Альбіна закрила рот руками, ледь не скрикнувши.

– Натусю! – прошепотіла вона, але замість відповіді знову почула лише жалібне “няв”.

Злякані несподіваним поворотом подій, темні чаклуни зірвалися з місця та кинулися до машин, мов зграя ворон, що тікає від бурі. Їхні ноги запліталися у снігу, а обличчя спотворював панічний жах. Кошеня, у якому ще ледь вгадувалися риси Златусі, спритно бігло слідом, ховаючись у пухкому холодному покриві, намагаючись не відстати.

Та доля вже зробила свій вибір. Лише кілька кроків не вистачило злим чаклунам до рятівних дверцят авто, як щось невидиме, мов невидимий вихор світла, торкнулося кожного з них. Тіло Альбіни замерехтіло, затремтіло й раптом почало зменшуватись, вкриваючись блискучою шерстю. Те саме сталося з Дмитром і Річардом. 

І ось уже на місці грізних магів сиділи троє розгублених, пухнастих котів. Вони нявкали жалібно, озираючись навколо з круглими очима, сповненими подиву й страху. Їхня магія зникла, залишивши лише крихітний спогад про могутність, що тепер розтанула, як дим.

І саме в цю мить вітер поступово вщух, а сірі хмари, наче розчаровані в своєму зловісному задумі, повільно розійшлися, і з-за них визирнуло м’яке, золоте сонечко. Його промені лагідно торкнулися землі та освітили поріг будинку, де вже стояла Феоніла з книгою в руках.

Усе навколо ніби ожило. Кольори стали глибшими, небо — синішим, навіть сніг знову став білим і почав виблискувати на сонці. Природа зітхнула вільно. І здавалося, що сама земля відчула: зло відступило, а Світло нарешті перемогло Темряву.

Феоніла закрила власну книгу і важко зітхнула.

– Ну що, союзниці, покажіться хоч! – мовила вона у пустоту. – Героїв потрібно знати в обличчя!

Ковдра-невидимка впала на землю і перед чарівницею постали бабуся зі своєю онучкою.

– Мушу визнати, що не очікувала такого перебігу подій, – зізналася Феоніла. – А думала, що мене вже нічим не здивуєш. То ви, наскільки я зрозуміла, із Зашаф’я?

– Так, – ствердно закивала Ельвіра. – У нашій реальності ми – на стороні Добра. 

– І як це ви опинилися в нашому світі?

– Це довга історія, – завірила її Натуся. – Але вже все позаду! 

– А що з цим котячим царством робити? – кивнула Феоніла головою в бік пухнастих істот.