Розділ 15. Вовк в овечій шкірі

Придуманий план, за яким вони мають діяти у Зашаф’ї, бабуся та Натуся вирішили тримати у найсуворішій таємниці. Надто вже багато було поставлено на карту, і навіть найменший витік інформації міг зруйнувати все. Вони знали – Златуся, попри свою юність, була кмітливою дівчинкою. А кмітливі діти, як відомо, завжди здатні вчасно щось почути, зрозуміти й, можливо, навіть попередити своїх батьків.

У наплічник вклали лише найнеобхідніше, а перед тим як рушати в дорогу, обидві трішки попрацювали над своїм зовнішнім виглядом. Натуся, не вагаючись, затемнила волосся, зробивши його майже чорним. Та й гардеробчик змінила на менш яскравий. А бабуся… Вона вразила навіть саму Натусю. Високий комір чорного пальта, нафарбовані червоним губи, сріблясто-біле волосся, зачесане у вузол. Тепер вона стала більш схожою на Круеллу чи Мортішу з сімейки Адамсів. Чому саме такий стиль? Усе просто: саме такою бачила Натуся Ельвіру на старих світлинах у батьківському домі. Таємничою, впевненою в собі та схожою на жінку, яка готова завоювати світ за будь-яку ціну.

Підготувавшись, вони взялися за руки й разом зайшли у старовинну шафу. Постукали – три рази, з короткою паузою між другим і третім ударом. Портал не забарився, і вже за кілька секунд бабуся з онучкою стояли в Натусиній кімнаті. 

Бабуся завмерла, поглянувши всередину. Серце її боляче стислося. Тут все вказувало на те, що ніхто у кімнаті вже довгенько не жив: товстий шар пилу вкривав підлогу та полиці, а по кутах повисли павутинні мережива. Все це не на жарт приголомшило Ельвіру, яка завжди прагнула ідеальної чистоти.

– Одразу видно, що хазяйки тут давно немає, – скривившись, промовила бабуся, злегка зморщивши носа. – Треба трішечки прибратися. Все ж таки я «повернулася з Амазонії»! Не залишати ж кімнату в такому жахливому стані!

– Ти ще решту квартири не бачила, – обережно натякнула Натуся, спостерігаючи за тим, як бабусині брови щораз підіймалися вище. – Так що… побережи нерви.

– Показуй! – зітхнувши, мовила та й пішла оглядати оселю. У кожному куточку вона зупинялася і скрутно хитала головою. У передпокої чарівниці нарешті перевели подих.

– Ну що ж… Все дуже погано, як я і передбачала… Але цьому можна зарадити! Всього одне заклинання, і... – Ельвіра підняла руки вгору, і її голос перейшов на знайоме чарівне бурмотіння.

У ту ж мить у квартирі почалося магічне генеральне прибирання. Із зачиненої комірчини з грюкотом вилетіла ганчірка, за нею – віник, потім – стара, але жвава швабра та відро, яке самотужки наповнилося водою. Вони одразу ж взялися до справи. 

Ганчірка замахала, скидаючи пил з книжкових полиць, шаф та інших дерев’яних поверхонь. Віник хвацько вимітав сміття з-під ліжок. Швабра кружляла, неначе танцювала вальс, а відро в такт хлюпало водою.

Натуся дивилася на все це з усмішкою. Її бабуся ніколи не змінювалася. Навіть у найхимерніших обставинах, ще й у паралельному світі вона не могла терпіти безладу.

Після десяти хвилин чарівної метушні квартира засяяла чистотою. Повітря стало прозорішим та свіжішим. Навіть старі фіранки на вікнах стали виглядати як нові.

– Ось так вже краще! – з тріумфом вигукнула Ельвіра, підстрибнувши на місці й плеснувши в долоні. – Тепер безлад в оселі не відвертатиме моєї уваги від нашої головної місії!

– І чому я не здивована, – Натуся ледь стримувала сміх, дивлячись, як бабуся зі щасливою усмішкою вдивляється у сяючу підлогу. – Ну, вже можемо йти?

– Так, так, звісно, дитино! – Ельвіра схопила наплічник й додала з лукавим вогником в очах: – Пора трохи навести порядок і в самому Зашаф’ї!

І чарівниці поспішили до Альбіни та Дмитра. 

Біля їхнього будинку на них вже чекала Фофа.

– Очам своїм не вірю, Ельвіро! Це дійсно ВИ! – білочка не могла стояти на місці. – А я от Натусю збиралася шукати, бо батьки лютують. Ти ж з ними мала кудись їхати, чи не так? – звернулася вона до дівчинки.

– Ой, точно, а я геть забула, фастфуд та кіно… – Натуся ляснула себе по лобі. – Але ж дивись, кого я привела!!!!

– Та бачу!!! – Фофа заплескала в долоні. Ну прямо як бабуся хвилин десять тому, коли в кімнатах прибиралася. – Ну ходімо вже в середину. Розповісте, як це у вас вийшло таке провернути?!

Натуся з бабусею переглянулися і, непомітно підморгнувши одна одній, рушили за білочкою. Щойно подзвонили у двері, на порозі з’явилася розгнівана Альбіна.

–  ТА Й ДЕ Ж ТИ ЗНОВУ… – почала вона кричати так, що аж сполохала ворон, які сиділи на гілках дерева, що росло біля входу. Але раптом зупинилася і поглянула на Ельвіру: – МАМО!!!

Альбіна кинулася бабусі в обійми і та з вдячністю її прийняла. Ельвіра так давно не бачила свою доньку й так за нею скучила, що їй вже було все одно, з якої та реальності. Зрадливі струмочки підкралися до її очей, але вона таки стримала себе. Негоже могутній злій чаклунці мокротиння розводити.

– Люба, що там таке?! – крикнув Дмитро із вітальні.

– Коханий, ходи-но скоріше сюди! – покликала його Альбіна. – Ти не повіриш, хто до нас прийшов!

– Хто-хто, – бурмотів чоловік. – Донька наша неслухняна, хто ж іще?

Однак, перед входом його невдоволений вираз обличчя одразу ж змінився, й він теж кинувся обіймати дорогу гостю.