Розділ 12. Полонянка

– Доброго ранку, сонько! Точніше сказати, добрий вечір, бо проспала ти майже добу! Розплющуй очі! Як спалося?

Златуся прокинулася від яскравого світла, що було направлене просто на неї. Фофа стояла з настільною лампою над нею. Вигляд у білочки був войовничий. Дівчинка хотіла було відсунути від себе цю набридливу домашню тваринку, та не змогла. Тільки зараз вона помітила, що лежить зв’язана у своєму ліжку.

– Фофо, що це за витівки такі? – гнівно крикнула Златуся, намагаючись послабити вузли на мотузці.

– Жодних витівок, Натусю, – іронічно промовила та, дивлячись дівчинці прямо в очі. – Чи як тебе там насправді звати?

– Та що ти верзеш таке?? Я – Натуся!

– Дуже в цьому сумніваюся, – Фофа опустила лампу, зіскочила з ліжка і почала міряти кроками кімнату. – Перша підозра, що щось не так, виникла одразу після того, як я проспала майже весь день. А такого зі мною не буває. НІКОЛИ!

– Може ти з’їла щось не те… – почала виправдовуватися Златуся. – Я тут до чого?

– Ти, моя дорогенька, якраз до всього! Але про все по черзі. Другим дзвіночком стала твоя дивна поведінка. А ще питання про батьків. Звісно ж, Натуся знала, що мами й тата в живих немає. І можливо, у тебе дійсно якимось магічним чином трапився провал у пам’яті. Однак мені потрібен був час, щоб з’ясувати, що з тобою не так. А тому…

– Ти мене отруїла, мала зараза! – Златуся більше не стримувала себе у висловлюваннях. 

– Фу, що за тон, юна леді! – білочка поморщилася. – Що ще раз доводить, що ти не Натуся. Принаймні – не наша Натуся. Наша дівчинка, якою б злою не була, ніколи б не образила мене чи бабусю такими словами.

– Думай, що хочеш, – буркнула полонянка. 

– Так от, я продовжу, – перебила її Фофа. – Тож, щоб у мене був час на невеличке розслідування, я зробила тобі сонне зілля. Воно зовсім не шкодить здоров’ю в малих кількостях. А мені багато і не потрібно було. Коли ти заснула, я зв’язала тебе про всяк випадок і обшукала. Але нічого дивного не знайшла.

– Що доводить, що ти дуже помиляєшся у своїх підозрах! – підсумувала Златуся.

– Я б не поспішала з висновками, – відповіла білочка. – Перевіривши тебе, я пішла перевіряти наше житло. Хто тебе зна, може ти – зла чаклунка під прикриттям і наставила у квартирі пасток для нас.

– Ну це вже нісенітниці! – запевнила дівчинка. – Якби я хотіла вам щось зробити, давно вже б зробила. Але я – справді – Натуся, то ж чому мені шкодити своїй родині?

– От і в мене виникло таке ж запитання, тож я не здавалася, поки не знайшла дещо, що довело, що ти – не та, за кого себе видаєш.

– І що ж це? – Златусю дійсно цікавило, що ж її видало.

– Ось це! – з цими словами Фофа розкрила долоньку і на ній був горішок.

– Горіх? І що? Нічого не розумію! – і це була правда.

– Горіх з залишками сонного зілля! – тріумфальним тоном мовила білочка. – Я перевірила його у своїй лабораторії і виявилося, що моя їжа була зачаклованою. Що й змусило мене проспати майже весь день.

– Це ще нічого не доводить, – запротестувала Златуся. – Може я тебе приспала, щоб погуляти піти, або в часі помандрувати.

Юна чаклунка дійсно не раз проробляла таке зі своєю домашньою тваринкою. Тому їй було не звикати.

– Можливо, я б так і подумала, – мовила Фофа. – Однак, як тоді пояснити провали у пам’яті з інформацією про батьків. Натуся, як я вже й казала, ніколи б не забула, що з ними сталося.

– Ну дійсно з пам’яттю щось не так, – відповіла Златуся. – А тобі не приходило на думку, що може мене зачаклували? 

– Приходило, – зізналася білочка. – Але не думаю, що це наш випадок. Адже я згодом згадала про ще одну деталь.

– Яку ж?

– Натуся вчора мала зі мною розмову про записку, яку вона знайшла у сімейному альбомі. Тож я вирішила перевірити її гіпотезу і пішла до шафи – стукати.

Златуся принишкла. Цікаво, чи вдалося білочці відкрити портал. Ніби читаючи її думки, Фофа зауважила:

– Я відкрила портал і ось що я там знайшла.

З цими словами вона відчинила двері кімнати, і на порозі з’явилася… Натуся.