Розділ 11. Перші підозри

Фофа прокинулася пізно. Надворі вже вечоріло. Златуся, між тим, сиділа біля її ліжечка і переглядала сімейний альбом.

– Як довго я дрімала? – запитала білочка юну господиню. Зазвичай вона не засинала серед білого дня, а була дуже активною.

– Майже десять годин, – відповіла дівчинка. – Я не хотіла тебе турбувати. Очевидно, що ти втомилася.

– Та я ніби й не помічала за собою втоми… – задумливо мовила Фофа. – А ти що цілий день робила? Уроки, сподіваюся. Завтра ж у школу.

– Так, так… Уроки… – зам’ялася Златуся. – Я зовсім про них не забула…

– От і добре, а то влетіло б нам за “двійку” від бабусі!

– І не кажи! Бабусю краще не злити! 

– А чому ти знову сімейний альбом переглядаєш? – запитала раптом Фофа. – До речі, ти ж не думаєш із шафою експериментувати?

– Ні, ні, це в минулому! – запевнила її дівчинка. – Просто переглядала світлини з батьками. До речі, де вони?

– Хто, світлини?

– Та ні, мої батьки, дурненька! Де вони?

– Натусю, з тобою точно все гаразд? – білочка турботливо поклала свою лапку на руку чарівниці. З дівчинкою щось явно коїлося. Але що? Провали в пам’яті? Дивна поведінка? 

– Звісно, зі мною все гаразд, – запевнила її Златуся. – А чому ти питаєш?

– Тому що ти прекрасно знаєш, що твої батьки загинули, коли тобі виповнився рік.

– А… Так… Дійсно… Що це я… – почала белькотіти дівчинка. – Щось мені дійсно недобре… Піду я до своєї кімнати… Полежу…

– От і правильно! – мовила білочка. – Не переживай ти так! Відпочинь, наберися сил, а я чаю трав’яного тобі зроблю. Ромашкового. І заспокоїть, і заснути швидше зможеш. Завтра в школу рано вставати. 

– Добре, дякую! – швидко погодилася Златуся і побігла до своєї кімнати. “Ледь не попалася,” – подумала вона, зачинивши за собою двері. – “Слід бути обережнішою з Фофою, а то ще запідозрить щось, якщо ще цього не зробила.”

Через хвилин п’ять білочка постукала у двері й зайшла у кімнату. У її пухнастих лапках була срібляста таця, на якій стояв витончений фарфоровий чайник з ромашковим чаєм. Поряд — мисочка з яскраво-червоним полуничним варенням, і тарілка зі свіжими, золотистими оладками.

— Поїж, попий і лягай спати, — м’яко, майже материнським тоном мовила Фофа, вмощуючи тацю на столик біля ліжка.

— Дякую, ти — найкраща білочка у світі! — трішки награно, однак весело промовила Златуся.

— Так і є, — з лукавою посмішкою погодилась білочка, ще мить затрималася біля дівчинки, мов перевіряючи, чи все гаразд, а потім нечутно зникла за дверима.

Златуся тільки тоді згадала, що не їла цілий день — її думки були зайняті книжкою, тож і обід вона пропустила. Так що ця трапеза була дуже доречною. Дівчинка обережно взяла чайник і налила собі чаю. Ромашковий аромат огорнув її, немов ніжна ковдра, і перший ковток тепла розлився по тілу, знявши напругу з плечей. Оладки з варенням виявилися напрочуд смачними. 

Після кількох ковтків ромашкового завару Златуся позіхнула, поклала теплу чашку назад на тацю, й очі її поступово закрилися. Вона встигла подумати, що завтра неодмінно знову продовжить свої пошуки — але вже з новими силами. Відхилившись назад на подушку, дівчинка поринула у глибокий сон без сновидінь.

 А через декілька хвилин на порозі кімнати з’явилася Фофа з мотузкою в руках…