Розділ 10. Біле та чорне

Попрощавшись із лордом, Натуся з батьками поспішили додому. Там родина одразу взялася за перевірку всіх шаф. Вони стукали, заглядали в усі щілини, тицяли пальцями в задні стінки меблів. Альбіна навіть у середину кожної заходила й гупала по боках. Але результат був один і той самий: глухо та порожньо. Жодних порталів, жодних магічних переходів, тільки пил і загублена сережка, яку знайшли під комодом.

— Це просто меблі, — буркнув тато розчаровано, витираючи піт з чола.

Натуся ледь стримала усмішку. Так все й мало бути. Адже справжній секрет ховався у старовинній шафі в бабусиній квартирі. І це мусило залишитися таємницею. Навіть для батьків. ОСОБЛИВО для батьків.

Ніч у новому домі пройшла неспокійно. Дівчинці наснилося, що її бабуся в біді. А вона нічим не може їй допомогти. Біжить до неї, а виявляється, що на місці, як у сповільненому фільмуванні.

Ранок не приніс полегшення. Обличчя в дзеркалі її налякало — бліде, змучене, з темними колами під очима. «Це не я», — подумала вона. – «Не можна, щоб хтось щось запідозрив». Тож мала чарівниця прошепотіла маленьке заклинання і її обличчя миттєво змінилося: рум’янець повернувся, шкіра стала свіжою, погляд — ясним.

Сніданок не поліпшив настрій. На столі на неї чекали бутерброди з грубим шматком ковбаси та міцна чорна кава. 

І як це її копія так харчується? Бабуся б в житті не дозволила їй пити каву, ще й міцну, без молока! Фе! А ковбаса! Якийсь жах — суцільна хімія та сіль! Вона вже почала сумувати за бабусиною вівсяною кашею з медом, родзинками та лісовими горіхами. 

«А я ще нарікала, — подумала дівчинка, ковтаючи каву з гримасою. — Здорове харчування — це таки круто. Як і життя поруч з бабусею…»

– Ти в школу підручники зібрала? – мовила Альбіна, коли Натуся впихнула у себе останній бутерброд.

– Та ні, – з набитим ротом відповіла та. – А що, сьогодні школа?

– Звісно, дурненька, – мовив Дмитро. – Біжи, збирай портфеля і їдемо.

– Після уроків не барися! – крикнула їй услід мама. – Ми їдемо в ресторан швидкого обслуговування на обід. А потім у кіно. Там якраз трилер показуватимуть. Ну той, про серійного вбивцю, який позбавлявся своїх жертв на День Святого Валентина.

– “Мій НЕсвятий Валентин”? – здивовано запитала Натуся. Вона чула про цей фільм, але й не думала таке дивитися. Їй вистачило і цьогорічного перегляду “Імли” Стівена Кінга, який ледь не закінчився трагічно.

– Він самий! – підтвердила тим часом Альбіна. – Знаю, що ти дуже хотіла його переглянути. Тож ми вирішили всі разом на нього з’їздити.

– Гаразд… – мовила Натуся, намагаючись не виказувати свого розчарування. 

Що ж, її батьки у Зашаф’ї дійсно не переймалися ні її фізичним, ні психологічним здоров’ям. Фастфуд, трилери. Що далі? Тур в’язницями країни? Банджі-джампінг? Телемарафон жахалок?

Нашвидкуруч зібравшись, Натуся сіла до тата в машину і вони поїхали до школи. Будівля була тією ж самою, що й у її світі. І, правду кажучи, викликала ті ж негативні емоції. 

На порозі класу вже стояла її вчителька з географії, Галина Петрівна, і зазивала учнів всередину. Географія не була улюбленим предметом Натусі. Ба більше, усі ці назви країн, столиць, кліматичні зони – просто не лізли до голови дівчинки. Ну яка різниця, які корисні копалини можна знайти в Австралії? Вона там все одно не була! А може й не буде ніколи! 

Однак Галина Петрівна була про все це іншої думки. Вона методично і наполегливо втовкмачувала знання в голови своїх учнів, щоб там після її уроків збереглася хоч якась інформація. Принаймні, такою була її мета в Натусиній реальності.

– Діти, у нас з вами сьогодні експрес-тест, – сказала Галина Петрівна, коли учні нарешті повсідалися. – Ви по черзі виходитимете до дошки і показуватимете країни, які я вам називатиму. 

“От халепа,” – подумала Натуся. – “Я ж зовсім не повторювала назви країн!”

Першою вийшла до дошки її подруга Ганнуся. Вона назвала дев’ять із десяти країн правильно. Однак, вчителька залишилася незадоволеною.

– Ганнусю, – відчитувала вона ученицю, – я очікувала від тебе меншого. А ти аж ДЕВʼЯТЬ країн правильно назвала. Як це називається?

– Вибачте мені, Галино Петрівно, – виправдовувалася Ганнуся, потупивши очі. – Я вчора зачиталася і ненароком запам’ятала матеріал.

– То ти ще й читала??? – вчителька аж присіла на стілець. – Доведеться знову твоїх батьків у школу викликати! 

– Ні, ні, прошу, не треба! – почала благати дівчинка. – Вони після минулого разу повели мене в кафе і мені довелося з’їсти п’ять порцій морозива. У мене потім тиждень горло боліло.

– То буде тобі наступного разу наука, щоб не забивати собі голову знаннями! Читання – це для двієчників!