Розділ 9. Темний Лорд та Добрячка Феоніла

Перше, що вразило Натусю на шляху до Річарда, це те, що вони з батьками не мандрували для зустрічі з ним у вісімнадцяте століття. Та й, чесно кажучи, зробити цього вони й не могли, адже у Зашаф’ї вони були на боці Зла. А темні чаклуни могли подорожувати лише у просторі, а не у часі.

“Цікаво, як тоді моя бабуся з ним тут познайомилася?” – подумала Натуся, їдучи на авто до маєтку названого дідуся. Але запитати у мами і тата про це не наважилася. Це б викликало непотрібні підозри. Звісно ж, її зла копія мала про це і так знати. Ех, залізти б їй зараз в голову та побачити, що вона та й усі її темні родичі планують.

Маєток Річарда одразу ж привернув увагу дівчинки своєю сучасністю. Все навколо дихало новизною та стилем. Скрізь панував порядок і холодна елегантність. Жодної тобі арки чи ліпнини. Лише скло і бетон. А замість ворона, якого у свій час звикла бачити Натуся, на металевому поручні тераси примостилася декоративна пташка-робот, очі якої час від часу блимали вогниками.

Чарівниця від такого стилю просто оторопіла. Однак, її батьків, здавалося, все це аніскілечки не бентежило. “Значить, ви тут буваєте часто,” – подумки зробила висновок Натуся.

Сім’я чаклунів підійшла до дверей, й Альбіна одразу ж натисла на кнопку дзвінка. Двері маєтку одразу ж відчинились самі по собі. З першого погляду будинок справляв враження сучасного дива. Всередині м’яке світло лилося з лінійних світлодіодних панелей, вбудованих у стелю. 

У центрі величезного вестибюля стояла скляна тумба з прозорим голографічним дисплеєм, на якому постійно змінювалися інтер’єрні сцени — від японського саду до абстрактних візуалізацій. У повітрі тихо звучала електронна музика, а зі стін зрідка лунали привітальні повідомлення від голосового помічника, який одразу розпізнав гостей.

З одного боку Натуся помітила скляні двері, що вели до просторої вітальні з білими шкіряними кріслами, інтерактивною стіною і вбудованим каміном з лазерною імітацією вогню. З іншого — широкі мармурові сходи, підсвічені знизу, що вели на другий поверх.

Уся родина піднялася по них нагору й увійшла до кімнати, яка виявилася кабінетом Річарда. Те, що відкривалося Натусиним очам, було втіленням високих технологій. На стінах були закріплені інтерактивні панелі, які могли відображати як абстрактне цифрове мистецтво, так і дані з камер спостереження або новини. Уздовж однієї зі стін тяглася книжкова шафа зі штучного дерева з ретельно розставленими книгами в однакових палітурках.

Величезне вікно пропускало розсіяне денне світло, яке падало на масивний стіл із чорного скла та сталі. В саму ж стільницю було вмонтовано сенсорну панель керування приміщенням: освітленням, шторами, температурою.

“Ніякого тобі декору вісімнадцятого століття, радше якась картинка з футуристичних серіалів”, – подумала Натуся, все ще не вірячи своїм очам. Для неї дідусь був втіленням елегантності та шарму минулого. Їй і досі іноді доводилося пояснювати йому як користуватися смартфоном та як на телевізорі знайти улюблену програму. Цьому ж Річарду допомога явно не була потрібна.

Сам господар цього сучасного дива архітектури ідеально вписувався в інтер’єр. Виглядав він так, ніби був створений штучним інтелектом. Темна сорочка, приталений піджак та штани були бездоганно відпрасовані. В образі жодної зайвої деталі. Навіть його волосся здавалося акуратно «відредагованим у фотошопі». 

“Та цей мій дідусь більше нагадує керівника корпорації або модель поважного віку, ніж чарівника”, – подумала Натуся. – “Куди я потрапила і де мої речі?”

– Які гості! – тим часом мовив Річард, встаючи з-за столу та посміхаючись. Від цієї посмішки у Натусі аж мороз шкірою пройшов. – Заходьте, заходьте! А я вже думав, що не прийдете.

– Це все наша донька, – відповіла Альбіна, виправдовуючись. – Цілий день вдома не була. Поки зібралися…

– Цю юну леді дійсно слід було навчити дисципліні, – сказав лорд і підійшов до дівчинки. Декілька секунд він пильно вдивлявся в її обличчя, мовчки, ніби скануючи. Натусі стало ніяково. Однак, виду вона не подала. Розкриватися перед цими людьми зараз було б небезпечно.

– Я намагатимуся бути слухняною, – нарешті промовила вона, вичавлюючи з себе посмішку.

– То що ж, перейдемо в їдальню, – запропонував Річард. – Повечеряємо, а потім до важливих справ.

Їсти Натусі зовсім не хотілося, але вона покірно попрямувала слідом за мовчазною дивною родиною крізь коридори маєтку.

Їдальня була розкішною, як і решта дому: стеля височіла над головами, сяючи холодним світлом ламп у формі срібних сфер, стіни оздоблені інтерактивними полотнами, що змінювали пейзажі — від спокійного океану до засніжених гір. У центрі — ідеально накритий довжелезний стіл.

Їжа виявилася на диво смачною. Та попри це кожен шматочок віддавав гіркотою. Натуся обережно, крадькома поглядала на своїх родичів: всі їли мовчки, синхронно. Жодної усмішки, жодного слова — лише стукіт столових приборів і холодний погляд “дідуся”, що час від часу зосереджувався на  ній.