Розділ 7. Зустріч з батьками

Обережно, крок за кроком, Натуся підіймалася гвинтовими сходами до другого поверху. Дім, у якому вона опинилася, був бездоганно охайним — поверхні блищали, килими були ідеально розстелені, меблі — немов щойно з дизайнерського каталогу. Але за цією показною вишуканістю щось крилося. Нечутні стіни мовчали, приглушене світло від настінних бра жовтими плямами лягало на темні шпалери, що поглинали усе тепло, залишаючи лише відчуття порожнечі.

На першому поверсі панувала мертва тиша. Вітальня, кухня, вбиральня — усі кімнати мовчки зустрічали її, мов сцени театру, які давно покинули актори. Жодного знаку життя. Жодного звуку, окрім ледь чутного цокання настінного годинника.

Фофа, яка йшла попереду, трохи затрималась на сходах, принюхалась, прислухалась — і кивнула головою:

— Вони там, у кабінеті. Ходімо.

Натуся піднялася слідом. Десь у глибині дому вібрували приглушені голоси. Серце забилося швидше. Вона підійшла до дверей, покритих темним лаком, що віддзеркалював її сповнене тривоги обличчя, і, затримавши подих, штовхнула їх.

Кімната зустріла її запахом воску, старих книг і тонким ароматом парфумів, знайомим до болю. У напівтемряві вона побачила дві постаті. Це були її мама і тато…

Майже такі ж, як на старих фотографіях. Лише тепер — доросліші, серйозніші. І бліді. Неначе тіні тих, ким були колись.

— Мамо... Тату… — зірвалося з її вуст.

Не стримуючи себе, вона кинулася до них, у ці такі знайомі, такі жадані обійми. Її тіло затремтіло, очі наповнилися сльозами. Усе, що накопичувалося роками — біль, самотність, любов до тих, кого так рано втратила, — вона вклала у ці обійми. Але...

Альбіна не обняла її у відповідь. Вона обережно, майже лагідно, але рішуче відсторонила доньку.

— Що ти робиш? — запитала спокійно, проте в її голосі бриніло холодне здивування. — Ми не звикли до таких проявів емоцій.

Натуся скам’яніла. Усередині щось защеміло. І вона відступила на крок.

— Я просто… я сумувала… — прошепотіла вона.

Альбіна подивилася на неї довгим, пильним поглядом. 

– Що це з тобою, Натусю? – здивовано мовила вона. – Якась ти дивна сьогодні… 

– І де це ти ходила так довго, юна леді? – приєднався до розмови тато. – Ми хвилювалися за тебе.

– Та вона до подруги ходила, – відповіла за неї Фофа. – Від Ганнусі йшла, я її і зустріла.

– Ага… Точно… Від Ганнусі… – машинально повторила Натуся. Вона все ще не могла повірити, що її мама, хоча й не з її реальності, а із Зашаф’я, була з нею такою холодною.

– А я вже було подумала, що ти пішла на пошуки Книги Світла, – мовила Альбіна, підійшовши до вікна та вдивляючись у подвір’я. – Ми ж тобі казали, що це небезпечно.

– Саме тому, я вирішила цього не робити, – запевнила її Натуся. – Дорослих треба слухатися.

– З яких це пір ти стала такою слухняною? – запитав Дмитро. – Зазвичай, мої учні на уроках історії й ті краще себе поводять, ніж моя власна донька.

– Це через те, що ти їх залякувати любиш історіями своїми про мумії та колоніальні війни, – іронічно зауважила Альбіна.

– Може й так, але, як бачиш, наша Натуся почала виправлятися!

– Ну не знаю, не знаю, – жінка повернулася від вікна, підійшла до дівчинки і пильно поглянула їй в очі. – Можливо і виправлятися… А можливо, знову щось задумала…

– Нічого я не задумала, – впевнено відповіла Натуся. “Принаймні, поки що,” – подумала вона.

– Ти голодна? – запитав її тато. – У холодильнику безліч продуктів. Можеш бутерброд собі зробити. Кола та чипси в шафці. Мама ходила по покупки. Й пакет цукерок для тебе взяла.

“Ого, то в Зашаф’ї свій раціон,” – подумала Натуся, зрадівши. – “А мені бабуся такого не дозволяє їсти. Хоч якийсь позитив.”

– Так, я трішки зголодніла, – мовила дівчинка вголос. – Тож піду чогось у шлунок закину. А потім телевізор подивлюся.

– Гаразд, – мовила Альбіна. – І не забудь, ввечері йдемо в гості до Річарда. У нього якісь важливі для нас новини є.

– Так, так, я пам’ятаю, – крикнула Натуся, спускаючись сходами на кухню. 

То й Річард у Зашаф’ї присутній. Цікаво, він теж на боці Зла? Про це дівчинці лише належало дізнатися.