Розділ 6. Златуся

Поки добра Натуся блукала порожніми вулицями Зашаф’я, розмотуючи клубок тривожних відкриттів, її темна копія вже впевнено почувалася у чужому — точніше, у справжньому — світі.

Зла Натуся (назвемо її Златусею) байдуже розглядала речі, які здавалося б, мали зворушити будь-яке серце: плюшевих ведмедиків, мереживні серветки, яскраві блокноти з написами на кшталт “Мрій! Люби! Твори!”. Після кожної такої знахідки дівчинка кривилася, ніби з’їла лимон.

– Фе, що за несмак… – буркнула вона, оглядаючи одяг у шафі, де панували яскраві кольори веселки. – Це ж не гардероб, а пастка для єдинорогів.

Після цього Златуся полізла до шухляд письмового столу. Жодна дрібниця не могла вислизнути від її пильного погляду — гелеві ручки, старі “валентинки”, засушені квіти у конверті з написом “Для Сашка” (Натусина копія – Наталка – так і не встигла віддати цей подарунок своєму однокласнику) і особистий щоденник. Златуся вже хотіла відкрити його, та в цю мить пролунав легкий стукіт у двері. Непрохана гостя завмерла, сховавши руки за спину — звичка, що виникла ще у Зашаф’ї: не показувати, чим ти зайнята, поки не зрозумієш, що тобі за це не перепаде.

Двері прочинилися, і у кімнату зазирнула бабуся.

– Тістечка готові, приходь на кухню, – лагідно мовила вона, вже розвертаючись, аби піти, та зупинилася. Її погляд впав на онучку, і в ньому на мить промайнула тінь подиву.

– А це що за раптова зміна стилю?.. – запитала вона. – І що з твоїм волоссям?

Златуся витримала паузу і тільки злегка посміхнулася куточком вуст. У цій посмішці було щось хижо-спокійне.

Дійсно, Натусю зараз важко було впізнати. Замість світлого, з рудуватим відтінком волосся, до якого всі звикли, на неї дивилася брюнетка. Погляд — прямий та впертий. Та й одягнена була зовсім інакше — темно-сині джинси й чорний светр з моторошним черепом.

– Це у мене підліткове загострення, мабуть, – мовила Златуся, вичавлюючи з себе посмішку. – Експериментую тут з різними стилями. Зараз виправлюсь.

Вона пробурмотіла декілька слів заклинання і стала такою ж, яку вона бачила Натусю на світлинах на письмовому столі. Бабуся хотіла було щось сказати та передумала.

– Мий руки й ходи пити чай, – лиш мовила вона. – Ми з дідусем тебе чекатимемо.

– Добре, дайте мені дві хвилини.

Коли за Ельвірою м’яко зачинилися двері, у кімнаті на мить запала тиша. Златуся більше не посміхалася. Тепер на її обличчі залишилася тільки холодна рішучість.

Вона швидко, майже з люттю, почала відкривати шухляди столу. Ті шаруділи, рипіли, наповнені милими дрібничками, прикрасами, магічними нісенітницями. Але того, що вона шукала, ніде не було. Златуся стиснула кулаки, її темні очі заблищали.

— Значить, Книга Світла не в цій кімнаті... — прошепотіла вона, напружено вдивляючись у полички. — Добре. Зачекаю. Вони ж мене вважатимуть Натусею. Треба просто дочекатися, поки я залишуся сама. І тоді... тоді я переверну всю цю солоденьку квартирку догори дриґом. Книга буде моя.

Вона обережно закрила останню шухляду, наче нічого й не чіпала. Пройшлася кімнатою, ковзаючи пальцями по меблях. І тут її погляд зупинився на фотографії — миле зображення доброї Натусі, усміхненої, у світлій сукенці, поруч із бабусею та дідусем.

Златуся скривилася, в її очах промайнув блиск огиди.

— Мерзенна лялечка, — зневажливо буркнула вона. — Та ще й така довірлива… Тиняєшся зараз десь у моєму світі… Маю діяти, поки її ніхто не побачив. Швидко. Безшумно. Повернуся до батьків із Книгою — і ми почнемо те, що готували стільки років...

Вона підійшла до дзеркала, уважно подивилася на своє відображення. Світло-руде волосся рівно спадало на плечі, а очі палали рішучістю. Златуся поправила пасмо, що впало на чоло, розгладила светрик і ще раз оглянула кімнату — тепер без емоцій. Тут нічого не затримувало її.

— Головне, щоб Фофа не вийшла на слід. Вона ж не така дурна, як здається. І нюх у неї ще той, — тихо буркнула дівчинка.

Ковзнувши поглядом по фотографії суперниці востаннє, Златуся відвернулася і неквапом вийшла з кімнати, знову одягнувши на себе маску милої дівчинки.

На кухні її чекали усміхнені бабуся, дідусь та Фофа.

– А ми вже зачекалися, – мовив Річард, сьорбаючи гарячий чай.

– Я на столі в себе прибирала, – виправдовуючись, відповіла дівчинка. – Ой, як же смачно пахне.

– То сідай швидше, поки тістечка не схололи, – сказала бабуся, підсуваючи до неї тарілку. – То що вже вирішила щось на рахунок канікул?

– Канікул? – звісно Златусі не було відомо про ранкову розмову.

– Ну так, про нашу подорож, пам’ятаєш?

– А… Так, так… Було б чудово… – дівчинці не хотілося нічим себе видати.

– То чим ти кажеш у кімнаті займалася? – запитала її Фофа, якось дивно на неї поглядаючи.