Розділ 6. Златуся

Поки добра Натуся переварювала в голові усю отриману інформацію від чудернацької білочки із Зашаф’я, її зла копія вже стояла в кімнаті та переглядала її речі. Вона щоразу морщилася, коли знаходила чергову річ рожевого чи бузкового кольору, ніби це були найогидніші кольори у світі. Непроханій гості зовсім не подобався інтер’єр кімнати. Ні постільна білизна з метеликами, ні ніжно-кремові шпалери, ні яскраві журнали на столі та постери на стінах.

Коли зла Натуся (назвемо її Златусею) потягнулася до шухляди столу, у двері легенько постукали. Через декілька секунд показалося усміхнене обличчя бабусі.

- Тістечка готові, приходь на кухню, - сказала вона і вже хотіла йти, однак обернулася й уважно поглянула на онучку. - А це що за раптова зміна стилю?? І що з твоїм волоссям?

Дійсно, Натусю зараз важко було впізнати. Замість вже звичного світлого з рудуватим відтінком волосся, на бабусю зухвало дивилася брюнетка. Одяг дівчинки також був незвичним. Темні джинси, чорний светрик.

- Це у мене підліткове загострення, мабуть, - мовила Златуся, вичавлюючи з себе посмішку. - Експериментую тут з різними стилями. Зараз виправлюсь.

Вона пробурмотіла декілька слів заклинання і стала такою ж, яку вона бачила Натусю на світлинах на письмовому столі. Бабуся хотіла було щось сказати та передумала.

- Мий руки і ходи пити чай, - лиш мовила вона. - Ми з дідусем тебе чекатимемо.

- Добре, дайте мені дві хвилини.

Коли двері за Ельвірою зачинилися, Златуся почала нервово відкривати шухляди столу. Потрібної їй книги не було. Значить треба дочекатися, поки вона залишиться сама вдома і тоді можна буде обшукати всю квартиру. А потім швиденько повернутися назад.

“Цікаво, де ж Натуся з цієї реальності?” - подумала вона і раптом схопилася. “Та вона ж, мабуть, зараз у Зашаф’ї! Добре буде, якщо її ніхто не побачить. Тож треба діяти швидко. Знайти Книгу Світла та одразу ж повертатися до батьків. Головне, щоб Фофа мене не шукала!”

Златуся востаннє поглянула за світлину з її копією, потім поправила волосся та вийшла з кімнати. Ніхто не повинен був здогадатися, хто вона та що їй насправді потрібно. 

На кухні її чекали усміхнені бабуся та дідусь та Фофа.

- А ми вже зачекалися, - мовив Річард, сьорбаючи гарячий чай.

- Я на столі в себе прибирала, - виправдовуючись, відповіла дівчинка. - Ой, як же смачно пахне.

- То сідай швидше, поки тістечка не схололи, - сказала бабуся, підсуваючи до неї тарілку. - То що вже вирішила щось на рахунок канікул?

- Канікул? - звісно Златусі не було відомо про ранкову розмову.

- Ну так, про нашу подорож, пам’ятаєш?

- А… Так, так… Було б чудово… - дівчинці не хотілося нічим себе видати.

- То чим у кімнаті займалася? - запитала її Фофа, якось дивно на неї поглядаючи.

- То тим, то тим, - неоднозначно відповіла та. - Зараз чай поп’ю і хочу телевізор подивитися. А ви не хочете собі романтичний вечір влаштувати? - запитала Златуся, поглянувши на бабусю і дідуся.

- А що, - мовив Річард. - Я не проти. Кохана, може до Жюля в Париж завітаємо? Пам’ятаєш наш улюблений ресторан…

- Це той, звідки мене викрала Феоніла? - іронічно поглянула на чоловіка Ельвіра.

- Той, де я тобі освідчився, - посміхнувся Лорд. - Давно ми там не були, та й Жюля з Герцогом навідали б.

- Я не проти, - почала бабуся, - та хто ж з Натусею залишиться?

- А я що, маленька? - мовила та. - Мене няньчити не потрібно. Я й сама впораюся.

- Я за нею пригляну, - запевнила Фофа.

“Ось тільки тебе мені не вистачало,” - подумала Златуся, однак вголос сказала: - Ось бачите, питання вирішене.

- Тоді домовилися, - зрадів Річард можливості побути наодинці з дружиною.

- Ну добре, добре, - пробурмотіла бабуся. - Вмовили мене.

Однак щось у поведінці її онуки насторожувало чарівницю. Та вона ще не знала, що саме. Від Натусі відходила якась інша енергія. Чужа. А можливо їй це лише здалося. 

Ельвіра з Річардом ще побули кілька годин вдома, а потім рушили до Парижу. А Златуся з Фофою залишилися наодинці. І з цим щось негайно потрібно було робити…