Розділ 6. Златуся

Поки добра Натуся блукала порожніми вулицями Зашаф’я, розмотуючи клубок тривожних відкриттів, її темна копія вже впевнено почувалася у чужому – точніше, у справжньому – світі.

Зла Натуся (назвемо її Златусею) байдуже розглядала речі, які здавалося б, мали зворушити будь-яке серце: плюшевих ведмедиків, мереживні серветки, яскраві блокноти з написами на кшталт «Мрій! Люби! Твори!». Після кожної такої знахідки дівчинка кривилася, ніби з’їла лимон.

– Фе, що за несмак… – буркнула вона, оглядаючи одяг у шафі, де панували яскраві кольори веселки. – Це ж не гардероб, а пастка для єдинорогів.

Після цього Златуся полізла до шухляд письмового столу. Жодна дрібниця не могла вислизнути від її пильного погляду – гелеві ручки, старі «валентинки», засушені квіти у конверті з написом «Для Сашка» (Натусина копія – Наталка – так і не встигла віддати цей подарунок своєму однокласнику) і особистий щоденник.

Златуся вже хотіла відкрити його, та в цю мить пролунав легкий стукіт у двері. Непрохана гостя завмерла, сховавши руки за спину. Двері прочинилися, і у кімнату зазирнула бабуся.

– Тістечка готові, приходь на кухню, – лагідно мовила вона, вже розвертаючись, аби піти, та зупинилася. Її погляд впав на онучку, і в її очах на секунду пробіг легкий подив. 

– А це що за раптова зміна стилю? – запитала вона. – І що з твоїм волоссям?

Дійсно, Натусю зараз важко було впізнати. Замість світлого, з рудуватим відтінком волосся, до якого всі звикли, на неї дивилася брюнетка. Погляд був прямим та впертим. Та й одягнена була зовсім інакше – у темно-сині джинси й чорний светр з моторошним черепом.

– Це у мене підліткове загострення, мабуть, – мовила Златуся, вичавлюючи з себе посмішку. – Експериментую тут з різними стилями. Зараз виправлюсь.

Вона пробурмотіла декілька слів заклинання і стала такою ж, яку вона бачила Натусю на світлинах на письмовому столі. Бабуся хотіла було щось сказати та передумала.

– Мий руки й ходімо пити чай, – лиш мовила вона. – Ми з дідусем тебе чекатимемо.

– Добре, дайте мені дві хвилини.

Коли за Ельвірою м’яко зачинилися двері, у кімнаті на мить запала тиша. Златуся більше не посміхалася. Тепер на її обличчі залишилася тільки холодна рішучість.

Вона швидко почала відкривати шухляди столу. Вони наповнені милими дрібничками, прикрасами та шкільною канцелярією. Але того, що вона шукала, ніде не було. Златуся стиснула кулаки, а її очі заблищали.

 – Значить, Книга Світла не в цій кімнаті... – прошепотіла вона, напружено вдивляючись у полички. – Добре. Зачекаю. Вони ж мене вважатимуть Натусею. Треба просто дочекатися, поки я залишуся сама. І тоді... тоді я переверну всю цю солоденьку квартирку догори дриґом. Книга буде моєю!

Вона обережно закрила останню шухляду, наче нічого й не чіпала. Пройшлася кімнатою, ковзаючи пальцями по меблях. І тут її погляд зупинився на ще одній світлині – миле зображення усміхненої Натусі у світлій сукенці, поруч із бабусею та дідусем.

Златуся скривилася, не в змозі приховати спалах огиди.

– Мерзенна лялечка, – зневажливо буркнула вона. – Та ще й така довірлива… Тиняєшся зараз десь у моєму світі… Маю діяти, поки  тебе ніхто не побачив. Повернуся до батьків із Книгою – і ми почнемо те, що готували стільки років...

Вона підійшла до дзеркала й уважно подивилася на своє відображення. Світло-руде волосся рівно спадало на плечі, а очі палали рішучістю. Златуся поправила пасмо, що впало на чоло, розгладила светрик і ще раз оглянула кімнату. Тут нічого не затримувало її.

– Головне, щоб Фофа не вийшла на слід. Вона ж не така дурна, як здається. І нюх у неї ще той, – тихо буркнула дівчинка.

Ковзнувши поглядом по фотографії суперниці востаннє, Златуся відвернулася і неквапом вийшла з кімнати, знову одягнувши на себе маску милої дівчинки.

На кухні її чекали усміхнені бабуся та дідусь та Фофа.

– А ми вже зачекалися, – мовив Річард, сьорбаючи гарячий чай.

– Я на столі в себе прибирала, – виправдовуючись, відповіла дівчинка. – Ой, як же смачно пахне.

– То сідай швидше, поки тістечка не охололи, – сказала бабуся, підсуваючи до неї тарілку. – То що вже вирішила щось на рахунок канікул?

– Канікул? – звісно Златусі не було відомо про ранкову розмову.

– Ну так, про нашу подорож, пам’ятаєш?

– А… Так, так… Було б чудово… – дівчинці не хотілося нічим себе видати.

– То чим ти кажеш у кімнаті займалася? – запитала її Фофа, якось дивно на неї поглядаючи.

– То тим, то тим, – неоднозначно відповіла та. – Зараз чай поп’ю і хочу телевізор подивитися. А ви не хочете собі романтичний вечір влаштувати? – запитала раптом Златуся, поглянувши на бабусю і дідуся.

– А що, – мовив Річард. – Я не проти. Кохана, може до Жюля в Париж завітаємо? Пам’ятаєш наш улюблений ресторан…

– Це той, звідки мене викрала Феоніла? – іронічно поглянула на чоловіка Ельвіра.

– Той, де я тобі освідчився, – посміхнувся Лорд. – Давненько ми там не були, та й Жюля з Герцогом навідали б.