Розділ 5. Неочікувана зустріч

Натуся обернулася. Перед нею, у напівтемряві під’їзду, стояла... Фофа. Точніше, істота, що була неймовірно схожа на неї. Та ця білочка була зовсім не тією, яку вона знала і так любила.

Її колись руденьке, доглянуте хутро тепер було брудно-сірого відтінку. Очі, що раніше світилися теплом і дотепністю, зараз були маленькими, гострими й холодними. Вони з підозрою дивилися їй прямо в душу.

— Чого мовчиш? — пролунав хриплуватий голос. І хоч він був схожий на голос Фофи, та в ньому бракувало тієї грайливості, що завжди викликала усмішку і звучав він роздратовано. — І що з твоїм волоссям? Якась ти дивна сьогодні.

Натуся злегка сіпнулася, але швидко опанувала себе. Не можна було дозволити страху взяти гору. Не зараз, коли все довкола натякало на пастку. Вона нахилила голову набік і звузила очі, дивлячись на істоту перед собою.

— В якому сенсі? — холодно запитала вона, а тоді додала з удаваною байдужістю: – Нічого у мені дивного немає. А ти що, наглядаєш за мною?

Її голос не здригнувся. Вона говорила впевнено, бо знала: якщо перед нею якийсь перевертень чи темна чаклунка в образі Фофи — вона не має права показати страх.

Білочка вишкірилася, показавши крихітні, гострі зубки.

— Та ні, — протягнула вона недбало, відмахнувшись, — твоя мама тебе шукає. От я й подумала, що ти, як завжди, швендяєш у стару бабусину квартиру. Знову тобі там цікавіше, ніж вдома? То що з новим іміджем? Волосся вирішила за допомогою магії у світлий перефарбувати? Бунт підлітковий? Чи експеримент невдалий?

– Скільки питань одразу, – театрально повела очима Натуся. – Нічого зі мною не сталося, просто вирішила прогулятися… А світле волосся – то моя примха. – Дівчинка боялася сказати співбесідниці щось зайве, хоча у вухах досі бриніло одне слово – “мама”. Мама жива… А можливо і тато теж… Це, мабуть, якась перевернута реальність…

Голос Фофи вивів дівчинку з роздумів.

– Бабусі вже стільки часу немає. Потрібно з цим змиритися. А не ходити на її стару квартиру в пошуках правди. Ми ж обидві знаємо, хто винен у тому, що з нею сталося. Якби не ця добра чаклунка Феоніла, ми б вже давно правили світом.

– Ага… – стільки нової та приголомшливої інформації просто не вкладалося у голові. З бабусею щось сталося… Феоніла – добра чаклунка… Що робить її та її родину злими. В яку ж нову халепу вона потрапила? І що чекає її тут у цьому перевернутому світі? – То що, кажеш, мене мама шукає?

– І тато теж, – відповіла білочка. – Так що пішли швидше додому. І зроби волосся чорним, як було. Бо і мені через тебе перепаде.

Натуся сказала декілька слів заклинання, і її волосся одразу потемніло. Значить, тут вона – брюнетка…

Вони йшли мовчки, лиш їхні кроки лунко відбивалися від порожніх, мов випалених, вулиць. Натуся перебирала в голові усе, що щойно почула від Фофи. Світ, у який вона потрапила, був спотвореним віддзеркаленням її реальності. Чужим, моторошним, але знайомим до найменшої дрібниці. Наче хтось узяв її світ — і перевернув його догори дриґом.

У Зашаф’ї — а саме так вона охрестила цю дивну реальність, адже вона й знаходиться за дверцятами шафи – все було навпаки. Тут вона та її родина — не добрі чарівники, не захисники рівноваги — а темні маги, яких бояться і яким підкоряються. Бабуся, мудра й добра, загинула від рук Феоніли, яка раптом стала на бік Добра. Батьки — живі. І, судячи з усього, готують план, як захопити весь світ. І вона… вона має їм у цьому допомогти.

Натусі стало зле від цих думок. Вона зупинилася на мить, притиснувши долоню до грудей. Її серце калатало, як навіжене.

Невже це справді я? Невже я — частина цього зла?

Але ж ні! Вона – не з цього світу. Вона – з іншого. Тоді...

Раптом її вразила ще одна думка. Якщо вона тут — то де справжня Натуся із Зашаф’я – її зла копія?

І відповідь прийшла одразу: там. У її світі.

Ця інша, темна Натуся, зараз, мабуть, під виглядом хорошої дівчинки ходить її квартирою та куштує свіжоспечені шоколадні тістечка. І якщо все дійсно так — то її бабуся, дідусь та Фофа у смертельній небезпеці. Уся Спілка Чаклунів — люди, які захищали магічну рівновагу — опинилися під загрозою. А може, і весь світ.

Відчуття провини накотилося, мов хвиля. Знову вона у всьому винна. Бабуся ж не просто так постійно її застерігала. Скільки разів сварила за те, що та без дозволу користується чарами. Говорила, що магія — це відповідальність, а не забава. А вона? Лише сміялася і бунтувала, мов мале вперте дівчисько.

І от тепер — наслідки.

Світ стоїть на краю прірви, і вона — та сама, якій бабуся не довіряла, — лишилася єдиною, хто може все виправити.

– Ти сьогодні сама не своя, – помітила білочка. – Що тебе турбує?

– Та щось почуваюся не дуже… – і це була правда. – Може, підхопила застуду…