Розділ 4. Світ навиворіт

Перше, що побачила Натуся, коли нарешті наважилася розплющити очі, була глибока, пронизлива темрява. Навколо панувала тиша, яку лише зрідка порушував тихий шурхіт тканини. Дівчинка обережно потяглася руками вперед і натрапила на холодну, гладку поверхню — дерев’яні стінки. 

— Та я ж у шафі... — видихнула вона, намагаючись вгамувати шалений стукіт серця.

Розтуливши дверцята, Натуся з полегшенням виступила назовні, та щойно зробила кілька кроків, як раптом завмерла. Те, що вона побачила у власній кімнаті, змусило її здригнутися. Зовні все ніби було на своїх місцях: книжкова полиця, ліжко, письмовий стіл... Але водночас все навколо було інакшим.

Шпалери більше не тішили око ніжно-рожевими відтінками — замість них на стінах простягалася моторошна блідо-синя тканина, що тьмяно поблискувала у світлі. На ній були тепер картини з дивними написами, схожі на рунічні символи, а поруч — постери музикантів із похмурими обличчями та електрогітарами в руках.

На письмовому столі стопкою лежали книги. Але це були не підручники і не улюблені казки. Їхні обкладинки були темними, а на палітурках майоріли написи: “Чорна магія для початківців”, “Сила навіювання та підкорення волі”, “Тіні свідомості”. Усе виглядало так, ніби хтось (або щось) навмисне спотворив звичний світ дівчинки.

Попри те, що за вікном все ще був день, у кімнаті панували дивні сутінки. Світло наче ковзало по предметах, не торкаючись їх. Стеля, пофарбована в темно-синій колір, здавалася нижчою, і поглинала кожен звук. У кутках стояли глиняні горщики з рослинами, які вона точно ніколи не садила.  Їх листя ворушилось, наче жило власним життям, а тоненькі стебла поволі простягалися вперед, шукаючи світло… чи, можливо, її саму.

Натусин погляд мимоволі ковзнув до ліжка. Колись весела постіль із зайчиками змінилася — тепер на ній були помаранчеві простирадла з чорними котами, що мали великі очі. Вони, здавалося, пильно стежили за кожним її рухом.

Ба більше, пил на меблях та павутина натякали на те, що тут вже давно ніхто не живе.

— Це… не моя кімната, — прошепотіла вона, і голос її загубився у тиші, яку можна було майже торкнутися рукою.

Дівчинка зробила крок назад — і вдарилася спиною об дверцята шафи. Її охопило незрозуміле відчуття — ніби вона не просто вийшла зі схованки, а перетнула межу між двома світами.

– Що це тут сталося за моєї відсутності? Це я собі таке наврочила? – запитала сама себе Натуся, а потім з прикрістю констатувала: – От від бабусі перепаде! До речі, де це вона?

Дівчинка завмерла на порозі, напружено прислухаючись. Було тихо. Надто тихо — не такою була звична тиша їхнього дому. У ній не було затишного шарудіння — ні брязкотіння каструль на кухні, ні гомону телевізора, що зазвичай лунав із вітальні, ні бабусиного кашляння чи знайомого скрипу підлоги. Тиша стояла мертва, густа, мов вуаль пилу, що повільно осідав на все довкола.

Натуся обережно прочинила двері кімнати. Коридор, який завжди зустрічав її теплим світлом і ароматом домашніх пирогів, тепер потонув у мороці. Стіни, що ще мить тому були чистими, тепер були густо затягнуті павутинням, яке коливалося від найменшого руху повітря. Дзеркало, що висіло навпроти кухні, потемніло, наче вкрилося кіптявою, і більше не відбивало її відображення. Дівчинка доторкнулась до нього — пальці залишили слід на товстому шарі пилу.

— Скільки ж це я була відсутня?.. — прошепотіла вона, озираючись на знайомі, але водночас чужі речі.

Усе виглядало так, ніби життя з цього дому випарувалося. Її улюблена картина з кошенятком, що колись висіла над тумбою, тепер лежала обличчям донизу на підлозі, а біля неї — розбитий годинник, стрілки якого застигли на позначці 03:17.

Одну за одною Натуся обійшла всі кімнати. Але ні дідуся, ні бабусі, ні навіть Фофи не було і сліду. Жодного теплого пледа, жодної чашки з недопитим чаєм, навіть запаху кориці, що завжди витає у бабусиній кімнаті, не залишилось. Тільки тиша й пустота.

— Це вже не мій дім… — подумала вона, і їй стало моторошно.

— Може, це якесь далеке майбутнє?.. — запитала вона сама себе. — Чи навпаки, минуле?..

Дівчинка знову рушила до своєї кімнати. Там вона знайшла теплий фіолетовий светрик та чорні джинси, одягнулася і  вийшла у передпокій. Біля дверей на гачку висіло темне зимове пальто, яке вона теж вирішила накинути на себе перед виходом на вулицю, як і старий вовняний шалик, який вона міцно затягнула у вузол. Долоні обережно торкнулися ручки вхідних дверей. Скрегіт замка здався занадто гучним у цій мертвій тиші.

У під’їзді панував морок. Сірі стіни з облупленою фарбою, вікна, що затягнуло павутинням, сходи вкриті брудом — усе виглядало так, наче час давно тут зупинився. З віконниці дув крижаний вітер, що пробирав до кісток.

Натуся зітхнула, затягнула шалик ще тугіше, і, зібравшись з духом, відчинила вхідні двері під’їзду.

Зима надворі розгулялася не на жарт. Вона панувала над містом, розсипаючи щедрі жмені лапатого снігу, що падали з неба, мов м’які білі пір'їни. Вітер завивав у міжбудинкових проходах, гнав снігові хвилі вулицями й проїздами, бив у вікна та злісно шарпав голі гілки дерев. Його морозне дихання пронизувало до кісток, змушуючи Натусю ховати обличчя у шалик і заплющувати очі, аби хоч трохи вберегтися від снігового шторму.