Розділ 4. Світ навиворіт

Перше, що побачила Натуся, розплющивши нарешті очі, була цілковита темрява. Руками вона намацала дерев’яні стінки, а над головою висів одяг.

“Та я ж у шафі”, - промайнула в голові думка і дівчинка полегшено зітхнула. Вона повернулася до дверей і відчинила їх. Те, що Натуся побачила у своїй кімнаті змусило її здригнутися. На перший погляд, ніби й інтер’єр той самий, і розташування речей однакове. Та шпалери зовсім не ніжно-рожевого кольору, а блідо-сині. Постери її улюблених зірок зникли, а натомість стіни прикрашають дивні написи та світлини рок-гуртів.

На столі лежали книги з чорної магії та навіювання думок. Хоч надворі ще був день, однак у кімнаті панувала якась гнітюча атмосфера. Темна стеля, горщики з дивними рослинами, та постільна білизна з чорними котами.

- Що це тут сталося за моєї відсутності? - мовила сама до себе Натуся. - Це я собі таке наврочила? От від бабусі перепаде!

Дівчинка прислухалась. У квартирі було тихо. Не чути було ні брязкотіння посуду на кухні, ні ввімкненого телевізора у вітальні. Натуся легенько прочинила двері кімнати. В коридорі теж було темно. Ніби тут і не жив ніхто. Павутина на стінах, почорнівше дзеркало та пил. Багато пилу.

“Скільки ж це я була відсутня?” - подумала Натуся, оглядаючись навколо. Якесь дивне відчуття спустошення раптом охопило її. Пройшовши усіма кімнатами, вона не знайшла ні бабусі, ні дідуся. Складалося враження, що у цьому домі давно вже ніхто не жив. 

“Може, це якесь далеке майбутнє? Чи навпаки, минуле?” Питання були риторичними і ніхто не міг дати дівчинці на них відповіді. Накинувши на себе шалик та одягнувши темне зимове пальто, що висіло на вішаку в коридорі, Натуся вийшла з квартири. У під’їзді теж було темно. Бруд, павутиння та холод з відчинених фіранок, який пробирався під одяг та змушував дівчинку щільніше зав’язати шалик.

Зима надворі розгулялася не на жарт. Лапатий сніг застеляв усе навкруги, а морозний вологий вітер не давав повністю розплющити очі. Будинки навколо теж здавалися порожніми. В жодному не горіло світло, людей на вулиці також не було. Натуся почала розуміти, що потрапила в якусь паралельну реальність. Там, де не було її рідних. Навіть сусідів, і тих не було. А може і були?

Щоб переконатися у своїй гіпотезі, дівчинка забігла назад у під’їзд та почала дзвонити у всі квартири. Ніхто їй не відчиняв. Навіть звуків по той бік дверей не було. Натуся вже зовсім впала у розпач в надії з кимось побачитися і поговорити. Аж раптом за її спиною пролунав знайомий голос:

- І де це ти ходиш? Забула дорогу додому?