Розділ 1. Сімейний альбом

Натуся солодко потягнулася і відкрила очі. Надворі ще було темно, але спати чомусь зовсім не хотілося. І не дивно. Так завжди у вихідні! Коли можна поніжитися у ліжечку, а сон кудись раптом зникає. Натуся увімкнула світло і примружилася. Сьома година ранку. Субота. Ех, не судилося сьогодні поспати подовше. 

Дівчинка підійшла до шафи, де на неї чекав теплий халат. Зима цього року була сніжною та морозною, а батареї чомусь працювали не на повну потужність. Одягнувшись та взувши кумедні капці у вигляді волохатих лап снігової людини, Натуся почимчикувала до вбиральні. З кухні доносилися приглушені голоси.

– Та не знаю, як цього року Різдво святкувати, Річарде… – шепотіла бабуся. – Якийсь настрій зовсім не святковий. Ми стільки всього пережили за цей рік… І моє викрадення, і дев’ять кіл пекла… Буквально!

– Розумію, кохана, – Річард теж говорив неголосно. – Але Натусі потрібне свято. Їй, бідолашній, теж нелегко було…

– Як мені не вистачає зараз моєї доньки, Альбіни… Вона б вигадала щось фантастичне для своєї дівчинки. Доня завжди щось вигадувала, скільки її пам’ятаю. А що я?

– Ну, ти себе недооцінюєш! Впевнений, що вигадаєш щось незабутнє!

Обличчя Ельвіри раптом проясніло:

– А що як влаштувати онучці зимову подорож? Подорожуватимемо різними країнами. Мене мої друзі неодноразово в гості запрошували! Натуся ж зможе деякі новорічні та різдвяні звичаї та традиції побачити на власні очі!

– Я зовсім не проти! – Натуся відчинила двері кухні, підбігла до бабусі та міцно її обійняла.

– О, дитино, а ти чого не спиш? – Річард не чекав онучки так рано. – Субота ж!

– А ще й підслуховуєш під дверима! – з докором промовила бабуся, похитавши головою. – Хіба я так тебе виховувала?

– Вибач, – Натусині щічки почервоніли і вона опустила очі. – Просто повз проходила і випадково почула, що ви шепочетесь.

– І твоя цікавість, як завжди, тебе переборола, так? – лукаво усміхнувся Річард. Він так любив свою онучку, що просто не міг на неї сердитися.

– Так, – посміхнулася Натуся, підводячи очі на дідуся. – Ви ж мене знаєте! Нічого з собою зробити не можу! 

– Ой, цікавинка ти моя, йди вмивайся, – мовила бабуся, ніжно пестячи онуччині щічки. – І приходь до нас снідати, якщо вже прокинулася.

Після смачного та поживного сніданку, Річард пішов дивитися телевізор, бабуся теревенила по “магічному скайпу”, тобто дзеркалу у коридорі, зі своїми подругами, а Натуся повернулася до своєї кімнати. Вона увімкнула музику, залізла на тепле від батареї підвіконня і почала розглядати, що відбувалося надворі. 

Ось Данило, хлопець з протилежного класу, вибіг на двір, а за ним поспішав тато, тримаючи в руках санчата. А з вікна четвертого поверху було видно, як мама з донькою щось готують на кухні. Вони постійно сміялися та мастили одна одну борошном.

Ех, у Натусі такої можливості не було. Просто провести час з її батьками. Адже вони загинули дуже давно. Ще коли Натуся була зовсім маленькою. Вона й не пам’ятає їх. Лише по світлинах.

Точно! Фотографії! Натуся зіскочила з підвіконня і підійшла до книжкової шафи. На одній з полиць вона взяла до рук сімейний альбом.

На першій же його сторінці була світлина її усміхненої родини. Бабуся Ельвіра з теплими очима, мама Альбіна з ніжною усмішкою та батько Дмитро, на чиїх руках сиділа маленька русява Натуся. Їй щойно виповнився рік — у волоссі рожевий бантик, у рученяті вона тримала плюшевого зайця, а в очах світилася щира дитяча безтурботність. Але ця ідилія стала останнім світлим спогадом з того періоду її життя…

Лише за кілька днів після того, як було зроблено цю світлину, над їхнім домом нависла темна тінь — сталося лихо.

Мама й тато загинули. Натусі тоді ще було не зрозуміти, що таке смерть. Просто одного ранку її світ став тихішим, порожнішим, холоднішим. Більше не було маминих колискових, татового сміху за сніданком, подиху родинного тепла. Залишилася тільки бабуся.

Ельвіра, сильна й горда, хоч і з розбитим серцем, зібрала себе докупи. Вона обіцяла собі, що зробить усе, аби Натусі не бракувало любові. І вона справді дала їй цілий світ — чарівний, безпечний, дбайливий. Та навіть її найщиріша любов не могла заповнити оту невидиму порожнечу в душі дівчинки, яку залишили ті, кого не повернути.

Про той страшний день бабуся не говорила. Ніколи. На прямі запитання відповідала ухильно або зовсім змінювала тему. І Натуся навчилася не питати. Але це не означало, що їй було нецікаво. Її серце шепотіло — там, у минулому, є щось, що вона має знати. Щось важливе. Може, навіть небезпечне.

Вона знала тільки одне: її мама була доброю чарівницею, а батько — звичайним вчителем історії, який мріяв мандрувати світом. І хоч його мрія так і не здійснилася, любов до мандрів він залишив доньці у спадок. Натуся не могла всидіти на місці, її тягнуло до пригод, до загадок, до інших епох. І вона мандрувала. Не літаками. Не потягами. А через їхню чарівну пральну машинку часу. 

Обидві чарівниці усвідомлювали: подорожі у минуле — це не іграшки. Там легко щось змінити. Збити з плину цілий ланцюг подій. І тоді… все могло б піти шкереберть. Але Натуся вже давно не підходила до машинки. Вона подорослішала. Вивчила ціну спокусі. І хоч іноді руки й свербіли, дівчинка повторювала собі: «Від гріха подалі».