Епілог

Дорога назад була швидшою і вже через декілька годин, бабуся та дві онучки знову стояли у вестибюлі школи. На них там вже чекали їхні друзі.

– Привіт, мої любі, – кинувся їм назустріч Річард. – Я так за вас хвилювався. – Він ніжно обійняв своїх дівчат і довго не хотів їх відпускати.

– Ми довго були відсутні? – запитала Натуся, нарешті звільнившись від обіймів свого занадто емоційного дідуся.

– Декілька днів, – відповів Жюль. – Добре, що хоч вихідні були – школа стояла закрита.

– Ми тут нашою чоловічою компанією дуже переживали, – додав лорд. – Та й Фофа вдома теж!

– І хоча до нас дійшли чутки, що саме сталося на дев’яти колах пекла, – підхопив Герцог, – все ж хотіли впевнитися, що і на зворотному шляху не станеться нічого поганого.

– Чутки? – перепитала Наталка.

– Рада Старійшин за вами весь час спостерігала, – пояснив Річард. – Хоча і не хотіла втручатися. Будь-які дії з їхнього боку могли б призвести до серйозного дисбалансу в магічному світі… Однак, все, на щастя, обійшлося. І тепер всі мої дівчата зі мною!

– Але ж Амелія може і далі продовжувати нам мститися! – похитала головою Натуся. – Вона вже, мабуть, знайшла вихід з дев’ятого кола і поспішає по наші душі! Так що нам зарано радіти.

– Так ви ще головного не знаєте! – радо мовив Жюль. – Амелія вам більше не загрожуватиме!

– Як так? – здивовано скрикнули усі троє.

– Люцифер залишив її у своєму озері, – відповів Герцог. – Не без гріха ця нахаба… Та ще й занадто багато балакала! 

Уся компанія засміялася. 

– Ну добре, годі теревені тут розводити! – мовив вдавано серйозним тоном Річард. – Моїм дівчатам потрібен відпочинок. Гайда додому! Там вже й Фофа усіх нас зачекалася!

У квартирі в чарівниць було шумно. Усі святкували їхнє щасливе повернення додому. Фофа наготувала різних страв та смаколиків для дівчат. Застілля продовжувалося до пізнього вечора. Усі ділилися враженнями від пережитих останніх днів. Найбільше ж слухали колишню полонянку. Наталка розповідала про те, як її викрала Амелія і яких жахів вона натерпілася у пеклі. Усі присутні час від часу лише скрутно мотали головами. А могли б завадити викраденню… Та що вже поробиш…

– Ну тепер, дитино, тобі вже немає чого боятися, – заспокоїв її Річард. – Ти у безпеці й відтепер ми будемо пильно за тобою наглядати. Ми з Ельвірою хочемо, щоб ти стала частиною нашої магічної родини.

Наталка ніжно посміхнулася. Дівчинці подобалися усі ті, хто зараз оточував її своєю турботою. Але пережите нею за кілька останніх днів не давало їй спокою.

– Я б залюбки, – тихо мовила вона, соромлячись власних слів. – Та ці декілька днів, проведених на дев’ятому колі пекла, змусили мене зрозуміти, що я навряд зможу звикнути до вашого світу. І як би мені не подобалося з вами жити й мати власну родину, та власну сестру-близнючку, – вона з ніжністю поглянула на свою копію, – думаю, що краще я зникну, так само як і з’явилася. 

– Ти дійсно цього хочеш? – перепитала Натуся стривожено. – Не шкодуватимеш?

– Це ваш світ, а не мій, – посміхнулася та. – Тому ні, не шкодуватиму… це моє остаточне рішення.

За святковим столом стало тихо. Ніхто не хотів прощатися з Наталкою. Але якщо вже вирішила, що ж вони можуть зробити?

Дівчинка не стала відкладати своє зникнення до кращих часів. Вона була готова тут і зараз. Наталка попрощалася з Жюлем та Герцогом, обійняла названих бабусю і дідуся, потисла лапку Фофі. Натуся стояла мовчазна та з сумом дивилася на своє живе відображення.

– За тобою, сестричко, я сумуватиму найбільше, – сказала Наталка, підійшовши ближче до дівчинки і взявши її за руки. – Ти показала мені, як весело можна проводити час, дала можливість проявити мої акторські здібності. Завдяки тобі я вперше закохалася у нашого однокласника, – вона почервоніла. – А ще я стала частинкою незвичної родини. Там, де усі підтримують один одного, піклуються про тих, хто поруч та люблять попри все! Я ніколи вас не забуду.

В її очах забриніли сльози. Одна неслухняна гаряча краплинка скотилася по щоці та впала на руку Натусі.

– Ми теж завжди пам’ятатимемо про тебе, Наталочко, – мовила тихо та, теж даючи волю сльозам. Дівчатка обійнялися. А потім усі присутні теж підійшли обійматися.

Попрощавшись з усіма, Натусина копія була готова зникнути з їхнього життя. І коли бабуся, ледь стримуючи емоції, вимовила останні слова магічного заклинання, Наталка зникла…

Чи побачаться вони знову? Хтозна… Життя покаже… А можливо, відповідь на це питання буде вже у наступній книзі? Що ж, поки що залишу тебе зі здогадками, і скажу тобі: до нових зустрічей на сторінках моїх книг про пригоди двох неперевершених чарівниць – бабусі та Натусі.