Розділ 26. Віч-на-віч з ворогом

Чарівниці зупинилися біля входу у дев’яте коло, і Натуся одразу відчула, як мороз пройняв її до кісток. Здавалося, що повітря навколо застигло у крижаній тиші. Ледь помітна пара виривалася з її рота, і навіть земля під ногами вкрилася тонким шаром інею.

Перед ними здіймався арковий прохід, утворений із льодяних брил, що блищали в блідо-синьому світлі.

— Не думала, що скажу це, але у Пеклі не завадили б теплі речі, — здивовано прошепотіла Натуся, притискаючи руки до себе й тремтячи.

– Маєш рацію, – погодилася бабуся. – Зараз щось нам начаклую. 

Бабуся прошепотіла слова заклинанням – і вже за мить у їхньому наплічнику з’явилися три зимові куртки — глибокого темно-синього кольору, обшиті хутром, з рунами захисту на внутрішній підкладці.

— А зараз, онучко, нам потрібно тебе заховати, — пошепки мовила Ельвіра, одягаючись. — Хто б там на дев’ятому колі нас не чекав, вони не знають, що Наталка — це не ти. Так що діставай ковдру-невидимку, сховайся під нею і тримайся позаду мене. Ніяких зайвих рухів.

Натуся лише кивнула. Цього разу вона не стала сперечатися, не ставила запитань. Її очі сяяли рішучістю, а руки тремтіли — чи то від холоду, чи від напруги, сама вона не могла сказати.

Розгорнувши ковдру, вона обережно накинула її на плечі — й одразу зникла, розчинившись у повітрі.

Попереду їх чекав найстрашніший відрізок їхньої подорожі.

Дев’яте коло. Найглибша безодня пекельного царства.

Вони ступили на берег замерзлого озера, яке розкинулося перед ними, мов величезне дзеркало. Його поверхня була гладкою, однак, уважніше придивившись, можна було побачити, що у його глибині ворушилися обличчя.

Сотні, тисячі людей були вмерзлі у кригу, а очі їхні були сповнені муки, жалю і… провини. Хтось стискав зуби від гніву, хтось кричав беззвучно, хтось завмер у виразі вічного каяття.

— Хто ці люди в озері? — пошепки запитала Натуся, просуваючись за бабусею невидимою тінню.

— Зрадники… — прошепотіла та. — Це ті, хто обманював тих, хто довірився їм. Ті, хто відвертався у найважчі моменти. Тепер вони тут, серед вічного холоду.

Вдалині, на іншому боці озера, чарівниці побачили темну постать, вкриту кригою.  Вона лежала горілиць, розкинувши крила, які, здавалося, давно втратили здатність літати. Це був Володар Пекла — Люцифер. Його три обличчя застигли в різних емоціях: гніві, байдужості та лукавому спокої. Дивним було те, що він виглядав миролюбно, адже лежав, відпочиваючи поруч із примерзлими до води грішними душами.

– Кого я бачу! – раптом почулося позаду. – Дійшла таки!

Ельвіра обернулася на голос. Перед нею стояла жінка, яка когось дуже нагадувала. Довге кучеряве волосся, гачкуватий ніс та гострі риси обличчя.

– Не впізнаєш? – запитала вона зухвало.

– А повинна? – бабуся хотіла одразу поставити на місце цю нахабу, хоча вже мала здогадку, хто перед нею стоїть. – Хоч би представилася!

– Ой, де ж мої манери! – награно запереживала незнайомка. – Вибач мені, такій невихованій. Мене звати Амелія. Амелія Балджер.

– То ти все ж таки донька Феоніли та Джеймса? Не сказала б, що дуже здивована, – похитала головою бабуся. – Ти дуже схожа на свою матір…

– Вважатиму це за комплімент, – в її очах заграли злі вогники. – А ти, Ельвіро, бачу, швидко за онучкою прибігла, – продовжувала зухвало незнайомка. – Чесно кажучи, не чекала тебе так рано. А якщо вже зовсім між нами дівчатами, я взагалі на тебе не чекала.

– Та ну? – відповіла бабуся. – І чого б це?

– Думала, що вже всі кола пекла ти навряд чи пройдеш, – мовила відверто. – Казала мені мати – ніколи не недооцінюй супротивника.

– Мудра порада, – посміхнулася співрозмовниця. 

– Мудра, – погодилася Амелія, – а сама ж цією істиною свого часу знехтувала. І дозволила тобі відбити у неї коханого.

– Ти нічого про це не знаєш… Твоя мама…

– Моя мама була найкращою чаклункою! – гнівно викрикнула Амелія. – А ти і твоя онучка винні у її загибелі!

– До речі, про онучок, – бабуся намагалася зберігати спокій. – Де моя?

– В надійному місці, – хитро усміхнулася та, і від цієї посмішки, здавалося, на цьому колі стало ще холодніше.

Тим часом Натуся не збиралася гаяти ні хвилини. Поки бабуся відвертала увагу Амелії, вона нишпорила по всіх куточках в пошуках Наталки, та її ніде не було. Проте, за одним із пагорбів дівчинка побачила якесь ворушіння і тихенько прокралася туди.

– Сказати по правді, – продовжувала Амелія, – я хотіла одразу з нею покінчити. Але це було б не так цікаво. Вас обидвох слід покарати. Повільно і жорстоко.