Розділ 25. Павутина брехні

Щойно чарівниці ступили за межу сьомого кола, купол навколо них тихо зник, розчинившись у повітрі, немов ніколи й не існував. Перед ними розкинулось щось, що на перший погляд, здавалося справжнім святом. Вулиці, залиті сонячним світлом, будинки з кольоровими дахами, веселий гамір, сміх, аромат свіжої випічки у повітрі. Люди прогулювалися, музика лунала з відкритих вікон. Здавалося, що вони нарешті потрапили у місце миру та затишку.

– Бабусю, ми хіба не в Пеклі? – прошепотіла Натуся, вражена побаченим.

– Ми саме там, онучко, – прошепотіла у відповідь Ельвіра, – але це місце найнебезпечніше з усіх. Тут мешкає Ілюзіоніст. Він показує кожному те, чого тому найбільше хочеться. І якщо піддатися на його брехню, можна залишитися тут навіки.

– Але все таке справжнє… – зачаровано мовила дівчинка, милуючись соковитими гронами винограду, що висіли просто над ними.

– І саме тому тут так небезпечно, – мовила, примружившись, бабуся. – Тримайся біля мене.

Чарівниці рушили вулицею, не дивлячись по боках. З вікон будинків тим часом звучали знайомі голоси друзів, знайомих і навіть улюблених акторів та співаків. І кожен промовляв щось приємне, кликав до себе.

– Натусю! Це ж я, мама! – раптом пролунав ще один жіночий голос. І дівчинка різко зупинилася.

На порозі стояла жінка, дуже схожа на її матір. Така, якою дівчинка знала її зі спільних дитячих світлин. Така ж усміхнена, рідна, з розкритими обіймами.

– Іди до мене, донечко, все це – лише страшний сон…

– Бабусю… – тремтячи, прошепотіла дівчинка. Її ноги мимоволі зробили крок уперед.

Ельвіра миттєво схопила онуку за руку.

– Ні! Дивися їй прямо у вічі! Не кліпай. Це не мама. Це – Ілюзіоніст!

Жінка на порозі раптом змінилася. Її риси спотворилися, очі стали чорними, як ніч, а замість усмішки з’явився гидкий вишкір.

– Дурні! Ви могли мати тут усе! Любов, спокій, дім, родину…

– Але це все не справжнє, – гнівно мовила Натуся. – Ми обираємо реальність!

– І дарма! – гукнув Ілюзіоніст і його постать розсипалася, мов пил, який одразу поглинули безшумні тіні.

Місто миттєво змінилося. Яскраве світло погасло, будинки почорніли й розсипалися просто на очах, а люди зникли. Перед ними лишилася тільки довга чорна стежка, що вела в темряву.

– Молодець, Натусю. Ти пройшла випробування восьмого кола. Воно було одним з найважчих, – похвалила бабуся онучку.

– Я трохи сумнівалась. Але добре, що ти була зі мною поруч! – дівчинка обійняла Ельвіру.

– І завжди буду, – усміхнулася та. – Ну що, ходімо швидше. Ще трішки, і будемо на дев’ятому колі!

– Ніколи б не подумала, коли читала Данте, що подорожуватиму колами пекла, описаними в його книзі,  – мовила дівчинка. – Досвід так собі, не з приємних.

– Добре, що хоч живі залишилися, – погодилася Ельвіра. – Я вже бачу вхід до останнього кола. Ось ми й прибули в пункт призначення. 

– А далі що? – Натуся питально подивилася на свою супутницю.

– Зорієнтуємося на місці, – відповіла та, зітхаючи. – А поки потрібно готуватися до найгіршого…