Розділ 25. Павутина брехні

Щойно чарівниці ступили за межу сьомого кола, купол навколо них тихо зник, розчинившись у повітрі, немов ніколи й не існував. Перед ними розкинулось щось, що на перший погляд, здавалося справжнім святом: вулиці, залиті сонячним світлом, будинки з кольоровими дахами, веселий гамір, сміх, аромат свіжої випічки у повітрі. Люди прогулювалися, музика лунала з відкритих вікон. Здавалося, що вони нарешті потрапили у місце миру та затишку.

— Бабусю, ми хіба не в Пеклі? — прошепотіла Натуся, вражена побаченим.

— Ми саме там, онучко, — прошепотіла у відповідь Ельвіра, — але це місце найнебезпечніше з усіх. Тут мешкає Ілюзіоніст. Він показує кожному те, чого тому найбільше хочеться. І якщо піддатися — залишишся тут навіки.

— Але все таке… справжнє… — дівчинка обережно торкнулася тину з виноградом — він був теплий на дотик, а соковиті стиглі грони переливалися на сонці.

— І саме тому тут так небезпечно, – мовила, примружившись, бабуся. – Тримайся біля мене.

Чарівниці рушили вулицею, не дивлячись по боках. З вікон будинків тим часом звучали знайомі голоси: друзі, родичі, навіть улюблені актори — кожен промовляв щось своє, звабливе, тепле.

— Натусю! Це ж я, мама! — пролунав голос, і дівчинка різко зупинилася.

На порозі стояла жінка, дуже схожа на її матір. Така, якою дівчинка пам’ятала її з дитячих снів — усміхнена, рідна, з розкритими обіймами.

— Іди до мене, донечко, все це — лише страшний сон…

— Бабусю… — прошепотіла дівчинка з тремтінням. Її ноги мимоволі зробили крок уперед.

Ельвіра миттєво схопила онуку за руку.

— Ні! Дивися їй у вічі! Не кліпай. Це не мама. Це – Ілюзіоніст!

Жінка на порозі раптом змінилася. Її риси спотворилися, очі стали чорними, як ніч, а замість усмішки з’явився гидкий вишкір.

— Дурні! Ви могли мати тут усе! Любов, спокій, дім…

— Але це все не справжнє, — гнівно мовила Натуся. — Ми обираємо правду.

— І дарма! — гукнув Ілюзіоніст і його постать розсипалася, мов пил, який одразу поглинули безшумні тіні.

Місто миттєво змінилося. Яскраве світло погасло, будинки почорніли й розсипалися просто на очах, люди — зникли. Перед ними лишилася тільки довга чорна стежка, що вела в темряву.

— Молодець, Натусю. Ти пройшла випробування восьмого кола. Це одне з найважчих.

— Я трохи боялась… Але добре, що ти була зі мною поруч! — дівчинка обійняла бабусю.

— І завжди буду, – усміхнулася та. – Ну що, ходімо швидше. Ще трішки, і будемо на дев’ятому колі!

– Ніколи б не подумала, коли читала Данте, що подорожуватиму колами пекла, описаними в його книзі,  – мовила дівчинка. – Досвід так собі, не з приємних.

– Добре, що хоч живі залишилися, – погодилася Ельвіра. – Я вже бачу вхід до останнього кола. Ось ми й прибули в пункт призначення. 

– А далі що? – Натуся питально подивилася на свою супутницю.

– Зорієнтуємося на місці, – відповіла та, зітхаючи. – А поки потрібно готуватися до найгіршого…