Розділ 24. Подарунок Мінотавра

Щойно чарівниці перетнули невидимий рубіж між шостим і сьомим колами, повітря навколо них знову миттєво змінилося. Стало задушливо. Потріскана та суха земля була вкрита гарячим піском, що димів при кожному кроці. Вгорі, замість неба, клубочилися чорні хмари, крізь які безперервно пробивався вогняний дощ. Розпечені полум’яні кулі падали на землю, розлітаючись іскрами та здіймаючи стовпи диму.

Раптом з глибини землі, з ревом виринуло страшне створіння. Це був Мінотавр – напівлюдина, напівзвір, що охороняв вхід до пустелі. Високий на зріст, з величезними руками, як у велетня, однак, зігнутими в ліктях і покритими грубою шкірою, бичача голова з кривавими очима, роздутими ніздрями та рогами, що закручувалися догори. Не щодня такого побачиш. Навіть у фільмах жахів!

Натуся здригнулася від такого персонажа і з переляку впустила ковдру-невидимку. Мінотавр одразу ж їх помітив і вже розвертався до них, готовий кинутись та розірвати на шматки, та раптом зупинився, почувши знайомий голос:

– Таврику, як ся маєш? – радісно мовила бабуся. 

Натуся не знала, що й думати про це дружнє привітання, з жахом зиркаючи на страшного вартового.

– Ельвірочко, ти? – ревнув здивовано Мінотавр, вишкіривши зуби у подобі посмішки. – Скільки води спливло…

– Та бачу, у твоєму світі водою і не пахне! – в’їдливо пожартувала бабуся, витираючи піт з чола.

Коли

– Ха-ха-ха! – зареготав охоронець. – Жартівниця! Люблю таких. А тебе як сюди занесло?

– Довга історія, друже, – махнула рукою Ельвіра, підходячи ближче. – Та не до розповідей нам зараз. Якщо можеш – проведи нас до восьмого кола. Ми б і раді роздивитися пейзаж, але в тебе тут така спека, а мій крем від засмаги залишився в іншій пекельній валізі.

– Ха-ха-ха! – настрій Мінотавра покращувався з кожною новою реплікою співбесідниці. – Більше б сюди таких жартівниць як ти, й Пекло стало б значно веселішим місцем. Гаразд, допоможу. Тримай.

Із-за пазухи він дістав маленьку прозору кульку, що тьмяно світилася зсередини прохолодним блакитним світлом, і передав чарівницям.

– І що нам з нею робити? – запитала Натуся, затискаючи кульку в долонях. Вона відчувала, як та легенько пульсує.

– Киньте її перед собою, – спокійно пояснив Мінотавр.

Дівчинка зробила крок уперед і випустила кульку на потрісканий кам’янистий ґрунт. Мить – і кулька виросла та розгорнулася у прозорий купол, що огорнув бабусю й Натусю ніжним світлом. Під ним одразу ж стало прохолодніше.

– Це захистить вас, поки не перейдете пустелю, – сказав Мінотавр, а потім витягнув ще одну кульку. – Назад теж треба ж буде якось повертатися.

Чарівниці посміхнулися.

– Ну що ж, дівчата, – підсумував Вартовий. – Нехай щастить! І дякую за піднятий настрій, Ельвіро. Тут гумору завжди бракує.

– Навзаєм, друже, – озвалася бабуся, і вони рушили вперед. Дорога через сьоме коло пекла стала значно легшою, а Ельвіра раділа, що зуміла підняти настрій старому знайомому.