Розділ 24. Подарунок Мінотавра

Щойно чарівниці перетнули невидимий рубіж між шостим і сьомим колами, повітря навколо них знову миттєво змінилося. Стало важким, задушливим, просякнутим попелом і гаром. Перед ними відкрилася картина страшної, безнадійної нескінченності.

Потріскана та суха земля була вкрита гарячим піском, що димів при кожному кроці. Вгорі, замість неба, клубочилися чорні, густі хмари, крізь які безперервно пробивався вогняний дощ. Розпечені полум’яні кулі падали на землю, розлітаючись іскрами та здіймаючи стовпи диму.

Час від часу вдалині лунав пронизливий крик — то чи від болю, то чи від самих пустельних вітрів, що безцільно кружляли, здіймаючи у повітря попіл і вогняний пил.

Раптом з глибини землі, з ревом виринуло страшне створіння — Мінотавр, напівлюдина, напівзвір, що охороняв вхід до пустелі.

Зовнішність його не могла не вражати: високий зріст, вдвічі більший за людину, величезні м’язи, руки, як у велетня, однак, зігнуті у ліктях і вкриті грубою, ніби обгорілою шкірою, бичача голова з кривавими очима, роздутими ніздрями та рогами, що закручувалися догори. З пащі виривалося гарчання, змішане з гарячим диханням.

Коли чарівниці зняли ковдру-невидимку, Мінотавр одразу ж їх помітив і вже розвертався до них, готовий кинутись та розірвати на шматки, та раптом зупинився, почувши знайомий голос:

— Мінотавре, як ся маєш? — радісно мовила бабуся. Натуся тим часом старанно складала ковдру назад у наплічник, досі зиркаючи на страшного вартового.

— Ельвіро, ти? — ревнув здивовано Мінотавр, вишкіривши зуби у подобі посмішки. Його рогата голова нахилилася трохи набік, в очах майнула іскра спогаду. — Скільки води спливло…

— Та бачу, у твоєму світі водою і не пахне! — в’їдливо пожартувала бабуся, витираючи піт з чола.

— Ха-ха-ха! — зареготав охоронець, і цей сміх сколихнув пустелю, здіймаючи в повітря хмари попелу. — Жартівниця! Люблю таких. А тебе як сюди занесло?

— Довга історія, друже, — махнула рукою Ельвіра, підходячи ближче. — Та не до розповідей нам зараз. Якщо можеш — проведи нас до восьмого кола. Ми б і раді роздивитися пейзаж, але в тебе тут така спека, а мій крем від засмаги залишився в іншій пекельній валізі.

— Ха-ха-ха! — настрій Мінотавра покращувався з кожною новою реплікою співбесідниці. — Більше б сюди таких жартівниць як ти й Пекло стало б значно веселішим місцем. Гаразд, допоможу. Тримай.

Із-за пазухи він дістав маленьку прозору кульку, що ледь тьмяно світилася зсередини прохолодним блакитним світлом, і передав чарівницям.

— І що нам з нею робити? — запитала Натуся, затискаючи кульку в долонях, вона відчувала, як та пульсує мов серце.

— Киньте її перед собою, — спокійно пояснив Мінотавр. Його голос став несподівано лагідним, майже батьківським.

Дівчинка зробила крок уперед і випустила кульку на потрісканий кам’янистий ґрунт. Мить — і кулька виросла та розгорнулася у прозорий купол, що огорнув бабусю й Натусю ніжним світлом. Під ним стало прохолодніше, а вогняний дощ, що й далі шипів над пустелею, не торкався їх.

— Це захистить вас, поки не перейдете пустелю, — сказав Мінотавр, а потім витягнув ще одну кульку. — Назад теж треба ж буде якось повертатися.

Чарівниці посміхнулися.

– Ну що ж, дівчата, – підсумував Вартовий. – Нехай щастить, і… дякую за піднятий настрій, Ельвіро. Тут гумору завжди бракує.

— Навзаєм, друже, — озвалася бабуся, і вони рушили вперед, мов срібні привиди під захисним куполом, що мерехтів у повітрі. Дорога через сьоме коло пекла стала значно легшою, а Ельвіра раділа, що зуміла підняти настрій старому знайомому.