Розділ 23. Живі стіни

На шостому колі пекла чарівниць чекали стіни царства мертвих — величні та зловісні. Їхній вигляд наводив жах на всіх, хто до них наближався. Каміння стін випромінювало могильний холод і тишу. Його вкривали давні, забуті символи та тонкі тріщини, що ніби жили окремим життям, повільно й невпинно розповзаючись.

Біля самісінького входу до кола на чарівниць уже чекали три фурії — Тисифона, Алекто й Мегера. Їхні постаті поєднували риси жінки й хижака: скуйовджене, мов переплетені змії, волосся; палаючі червоним вогнем очі та розпростерті за плечима шкірясті крила, схожі на кажанячі.

— Ви тільки подивіться, хто до нас завітав! — театрально вигукнула Тисифона. — Ельвіро, стара подруго... Не думала, що зустрінемося знову так скоро.

— Я ненадовго, — з гідністю відповіла Ельвіра, випростуючи спину і злегка піднімаючи голову. Її очі не виказували страху — лише рішучість. — Ми тут лише заради моєї онучки. Довго у вас не затримаємося. Наша мета — дев’яте коло, і аж ніяк не шосте.

— О, це ми ще побачимо, — протягнула Мегера, підморгуючи сестрам. Не встигли її слова стихнути, як простір здригнувся від зловісного відлуння. У повітрі закружляла буря страху та магії, і стіни навколо почали змінюватися, ніби набули життя. Вони стрімко виростали вгору, закриваючи небо й поглинаючи останнє світло. Кам’яні брили тріщали й змикалися, утворюючи непрохідні барикади, безжально перекриваючи шлях далі.

— Це пастка, — прошепотіла Натуся нажахано. — Вони хочуть нас замкнути тут!

Ельвіра нахилилася до неї та, торкнувшись плеча, мовила твердо:

— Пам’ятай: вони живляться страхом. Не дозволяй їм відчути твій сумнів. Ми прорвемося.

– Бабусю, то що ж робитимемо? – вже спокійніше запитала Натуся.

– Здається, у мене є ідея, – мовила Ельвіра, злегка примруживши очі. В її голосі з’явилася впевненість, і ця впевненість одразу передалася Натусі. – Пам’ятаєш, я просила взяти з собою кілька особливих речей?

Дівчинка на мить замислилася, а потім її обличчя проясніло:

– Ковдра-невидимка! Точно! – вигукнула вона, і її очі спалахнули азартом. Швидко розстібнувши наплічник, вона витягла їхню найціннішу магічну річ, яка неодноразово рятувала чарівниць навіть у найскладніших та найнебезпечніших ситуаціях.

Дівчинка швиденько накинула на себе та бабусю ковдру і вони враз зникли з поля зору фурій, залишивши останніх у сум’ятті.

– Куди вони щезли?! – вигукнула Алекто, крутячись на місці.

– Поняття не маю, – прошипіла Мегера, роздратовано затупавши ногами. – Може, крізь землю провалилися... Може, хтось їм допоміг.

– Всі стіни вниз! – гримнула Тисифона, її крила затріпотіли від люті. – Нічого, це ще не кінець. Ми ще зустрінемось... і наступного разу вони не проскочать.

Стіни повільно осідали, ніби розчиняючись на горизонті.

Водночас бабуся з Натусею, все ще невидимі для всіх, безшумно пролітали над головами фурій, які нічого не підозрювали.

Коли нарешті опинилися на безпечній відстані, бабуся полегшено зітхнула:

– Дивовижно, як іноді найнезначніша річ здатна відчинити шлях крізь найнеприступніші мури. 

– І навіть крізь лють фурій, – усміхнулася Натуся.