Розділ 22. Трясовина

П’яте коло Пекла разюче відрізнялося від попередніх. Тут не було ані несамовитого вітру, ані жахливого скреготу каміння, ані пронизливого холоду. Натомість усе довкола огортала щільна пітьма, просякнута липким відчаєм. У болоті, що було втіленням гніву, повільно й безнадійно борсалися змучені душі грішників, зрідка зриваючись на сварки й стогін.

Чарівниці повільно йшли звивистою стежкою серед всього цього хаосу. Натусі, яка крокувала попереду, здавалося, що земля під її ногами дихає. Кожен крок супроводжувався липким чавканням, ніби невидима сила хапалася за неї, тягнучи вглиб. Раптом вона відчула, що йти далі не може. 

– Бабусю, ти це відчуваєш? – запитала вона, намагаючись підняти ногу, яка вже по щиколотку загрузла  у якійсь чорній жижі.

Та їй ніхто не відповів. Коли ж вона обернулася, то побачила, що її супутниці поряд немає, а її тим часом засмоктувало все більше. Раптом десь вдалині почулося:

– Натусю! Бережись! Болото!

Дівчинка в останню мить встигла вистрибнути на сухішу ділянку і чимдуж побігла на рідний голос. Через кілька десятків метрів вона помітила бабусю, яка по пояс вже була в болоті. Ельвіра боролася, але кожен її рух лише поглиблював занурення в цю живу чорну трясовину. Її руки тремтіли, обличчя вкрилося потом, а бруд ліз до грудей, тягнучи вниз, у рідку безодню.

– Дитино, не підходь близько! – мовила вона знесилено. – Тут дуже засмоктує!

— Я зараз щось придумаю! — вигукнула Натуся. — Тримайся! — додала голосно, намагаючись перекричати чавкання болота.

Вона спробувала витягнути бабусю магією, та на цьому колі жодне заклинання не діяло. Натомість Ельвіру ще більше засмоктувало у в’язку безодню.

Дівчинка в паніці озиралася навколо, шукаючи хоч якусь надію серед мертвих дерев і важкого повітря. І тут, серед зловісного мороку п’ятого кола, її погляд натрапив на вербу. Вона росла зовсім близько, опустивши довгі сріблясто-сірі гілки, мов руки, що тягнулися до землі.

— Те, що потрібно! — прошепотіла Натуся й кинулася вперед.

Вона схопила одну з найдовших гілок і щосили почала тягнути її донизу. Її маленькі долоні стискали гілку так міцно, що пальці побіліли. Вітер зловісно посвистував, а під ногами хлюпала трясовина, ніби попереджала: «Не встигнеш…»

Гілка нарешті схилилася, низько, ще нижче… майже торкнулася бабусиної руки.

— Хапайся! Швидше! — закричала вона з відчаєм у голосі.

Ельвіра, хоч і знесилена, зібрала залишки сил. Її руки, змазані багнюкою, тремтливо потягнулися вгору. Вона вхопилася за гілку і поступово почала виринати з липкої безодні.

Натусі здавалося, що це триває вічність. Але нарешті, з останнім ривком, Ельвіра вислизнула з болота й впала поруч з онучкою, важко дихаючи.

Мовчки, вони лежали кілька секунд. Чорна багнюка стікала з бабусиного одягу, а дихання обох — важке, уривчасте — змішувалося з хлюпанням смертельно небезпечного болота. Потім Ельвіра повернула голову й усміхнулася.

— Яка ж ти у мене молодчинка! — радісно мовила вона і міцно пригорнула онучку до себе. — Швидко зметикувала, що робити! Ти врятувала мені життя.

— Беру приклад з найкращих, — з лукавою усмішкою відповіла Натуся, витираючи багнюку з чола.

Бабуся глянула навколо. З болота й далі здіймався клекіт, а стежки видно не було.

— Що ж, бачу, йти далі ми не зможемо, — констатувала вона. — Треба летіти.

— Точно! — зраділа Натуся і плеснула себе долонею по чолу. — Чому ж ми одразу не здогадалися цього зробити?

— Бо це не менш небезпечно, — відповіла бабуся. — Повітря тут просякнуте страхами, крізь нього іноді проносяться духи гніву й відчаю. Але... — вона підвела очі до неба, де ледь-ледь виднівся просвіт між важкими хмарами, — на цьому колі це наш єдиний вихід.

Натуся знову зиркнула на чорну трясовину і мимоволі здригнулася.

— Боюся навіть припустити, які труднощі та небезпеки ще постануть на нашому шляху, — прошепотіла вона, похитавши головою.

Ельвіра лише злегка знизала плечима й усміхнулася тією своєю особливою, загадковою усмішкою, яка говорила більше, ніж будь-які слова: «Ми впораємось».

І тоді, не вагаючись більше ні секунди, чарівниці піднялися в повітря. Позаду залишалося зле болото, яке ще довго клекотіло від поразки, не в змозі переслідувати тих, хто не зламався. А попереду було ще п’ять кіл. І кожне з них було темніше, підступніше й небезпечніше за попереднє. Але чарівниці були впевнені: разом вони здолають усе.