Розділ 22. Трясовина

П’яте коло Пекла разюче відрізнялося від попередніх. Тут не було ані несамовитого вітру, ані задушної спеки, ані пронизливого холоду. Натомість усе довкола огортала щільна пітьма. У болоті повільно й безнадійно борсалися змучені душі грішників.

Чарівниці повільно йшли звивистою стежкою серед всього цього хаосу. Натусі, яка крокувала попереду, здавалося, що земля під її ногами дихає. Кожен крок супроводжувався липким чваканням. Раптом вона відчула, що йти далі не може. 

– Бабусю, ти це відчуваєш? – запитала вона, намагаючись підняти ногу, яка вже по щиколотку загрузла  у якомусь чорному смердючому місиві.

Та їй ніхто не відповів. Коли ж вона обернулася, то побачила, що її супутниці поряд немає, а її тим часом засмоктувало все більше. Раптом десь вдалині почулося:

– Натусю! Бережись! Болото!

Дівчинка в останню мить вихопилася на сухішу ділянку і чимдуж побігла на рідний голос. Через кілька десятків метрів вона помітила бабусю, яка вже по пояс ув’язла в болоті. Ельвіра борсалася у багнюці, але кожен її рух лише поглиблював занурення в цю бездонну трясовину. Її руки тремтіли, обличчя вкрилося потом, а густий бруд ліз до грудей, тягнучи вниз.

– Дитино, не підходь близько! – мовила вона знесилено. – Тут дуже засмоктує!

– Я зараз щось придумаю! – вигукнула Натуся. – Тримайся! – додала голосно, намагаючись перекричати огидне хлюпання болота.

Вона спробувала витягнути бабусю магією, та на цьому колі жодне заклинання не діяло.

Дівчинка в паніці озиралася навколо, шукаючи хоч якусь надію серед мертвих дерев і важкого повітря. І тут, серед зловісного мороку п’ятого кола, її погляд натрапив на вербу. Вона росла зовсім близько, опустивши довгі віти, що тягнулися до землі.

– Те, що треба! – прошепотіла Натуся й кинулася вперед.

Вона схопила одну з найдовших гілок і щосили почала тягнути її донизу. Гілка нарешті схилилася і майже торкнулася бабусиної руки.

– Хапайся! Швидше! – відчайдушно закричала вона.

Ельвіра, хоч і знесилена, зібрала залишки сил. Її руки, вкриті багнюкою, тремтливо потягнулися вгору. Вона вхопилася за гілку і поступово почала виринати з липкої безодні.

Натусі здавалося, що це триває вічність. Але нарешті, з останнім ривком, Ельвіра вислизнула з болота й впала поруч з онучкою, важко дихаючи.

Мовчки, вони лежали кілька секунд. Чорний бруд стікав з бабусиного одягу, а дихання було важким та уривчастим. Потім Ельвіра повернула голову й усміхнулася.

– Яка ж ти у мене молодчинка! – радісно мовила вона і міцно пригорнула онучку до себе. – Швидко зметикувала, що робити! Ти врятувала мені життя.

– Беру приклад з найкращих, – з лукавою усмішкою відповіла Натуся, витираючи бруд з чола.

Бабуся глянула навколо. З болота й далі здіймався клекіт, а стежки видно не було.

– Що ж, бачу, йти далі ми не зможемо, – констатувала вона. – Треба летіти.

– Точно! – зраділа Натуся і плеснула себе долонею по чолу. – Чому ж ми одразу не здогадалися цього зробити?

– Бо це не менш небезпечно, – відповіла бабуся. – Повітря тут незвичне, крізь нього іноді проносяться духи гніву й відчаю. Але... – вона підвела очі до неба, де ледь-ледь виднівся просвіт між важкими хмарами, – на цьому колі це наш єдиний вихід.

Натуся знову зиркнула на чорну трясовину і мимоволі здригнулася.

– Боюся навіть припустити, які труднощі та небезпеки ще постануть на нашому шляху, – прошепотіла вона, похитавши головою.

Ельвіра лише злегка знизала плечима. А тоді, не вагаючись більше ні секунди, чарівниці піднялися в повітря. Позаду залишалося зле болото, а попереду на них чекало ще п’ять кіл. І кожне з них було темніше, підступніше й небезпечніше за попереднє. Але чарівниці були впевнені, що разом вони здолають все!

А ви, мої любі читачі, як думаєте? Здолають вони все? Пишіть у коментарях!