Розділ 21. Угода з Плутосом

Дощ поволі вщухав, та на зміну йому прийшла незрозуміла спека. Повітря стало густішим і набуло металевого присмаку. Бабуся з Натусею подолали останній пагорб і вийшли на край четвертого кола.

— Ми на місці… — видихнула Ельвіра, зупинившись і обвівши поглядом картину, яка відкривалася перед їхніми очима.

Там розкинулось плато, усіяне злитками золота,  монетами, коштовним камінням, а також уламками тронів та скринь. На ньому ворушилися людські силуети. Хтось із грішників, змучених і виснажених, намагався зібрати хоч крихту коштовностей, що вже давно втратили будь-яку цінність, особливо в цьому місці. Інші ж, навпаки, топтали ті скарби, розкидали їх і верещали:

— Заберіть це від мене! Заберіть! Прокляте золото!

– Хто всі ці душі? – запитала Натуся, вражена таким видовищем.

– Скупі й марнотратники, – відповіла бабуся, зітхаючи. – Засуджені Плутосом.

– Плутосом? Це ще хто такий? – дівчинка хотіла знати про свого потенційного ворога все. – Я, якщо чесно, книгу Данте лише до третього кола дочитала.

–  Плутос – це давньогрецький бог багатства, – терпляче пояснила Ельвіра, яка й рада була поділитися часточкою своїх знань з онучкою. – А тут він вартовий четвертого кола. Пильнує душі, що все життя турбувалися лише грошима — їхнім безглуздим накопиченням або марнотратним витрачанням на ніщо! Саме Плутос дав початок таким словам, як «плутономіка», «плутолатрія» та «плутоманія».

– Дай-но вгадаю, останній означає щось типу надмірного прагнення до багатства? – поцікавилася Натуся.

– Саме так, – зраділа її обізнаності бабуся. – А ще…

Голос Ельвіри раптом потонув у гучному дзвоні. А все через Плутоса, який несподівано з’явився неподалік від чарівниць. Його кремезна постать була обвита ланцюгами з мідних монет, що дзвеніли при кожному русі. Очі вартового блищали, мов два коштовні рубіни, а на голові в нього сяяла корона зі злитого срібла й міді.

— Заспокойтеся! Досить цих криків! — вигукнув він роздратовано до грішників, і ті враз затихли. – В мене від вас вже голова болить.

– Це в нього, мабуть, від тієї корони мігрень, – прошепотіла Натуся бабусі на вухо. – А винить в усьому грішників.

Плутос, здавалося б, почув ці слова і повернувся до непроханих гостей. На якусь коротку мить на його обличчі промайнула тінь подиву та нерозуміння, а потім він уважно обдивився їх з ніг до голови і швидким кроком (наскільки це можливо з його важким вбранням), поспішив до чарівниць.

— Так, так, що я бачу? Живі на моєму колі… Цікаво, цікаво… — його голос хрипів, наче скрегіт заліза. — Чого шукаєте на четвертому колі?

— Ми шукаємо шлях далі, — твердо сказала бабуся, дивлячись Плутосу прямо в очі. — Нам потрібно до п’ятого кола. Підкажете дорогу?

Плутос пирхнув чи то від сміху, чи то від обурення. Такої нахабності на свою адресу він не чув уже дуже давно.

– Та хто ж вас звідси випустить? – запитав він, кепкуючи.

– Ви випустите, – спокійно продовжувала Ельвіра. – Повірте, ми не Ваші клієнти. Гроші чи золото нас зовсім не цікавлять.

Плутос на якусь мить задумався, а потім хитро поглянув на своїх гостей та мовив:

– Ну що ж, тоді більше вас не затримуватиму. Ба більше, за те, що ви не такі, як мої грішники, дозволю набрати стільки коштовностей, скільки душа забажає! Ну ж бо! Йдіть! Чого чекаєте?

Чарівниці переглянулися й усміхнулися одна до одної.

– Бабуся ж Вам сказала, шановний, що нас матеріальні цінності не цікавлять, – спокійно відповіла Натуся. – Ми тут для того, щоб врятувати члена родини, і чим пустішими будуть наші кишені, тим швидше дістанемося до останнього кола пекла!

Щось у погляді вартового враз змінилося.

— Ви… не схожі на тих, кого я тримаю тут, — промовив він повільніше. — Вам відома істина: “Справжні скарби не блищать, вони живуть у вчинках”. Так і бути, відпущу вас до п’ятого кола.

Плутос відступив. Важкі двері, приховані досі за золотою скелею, зі скрипом відчинилися. За ними простягався вузький коридор.

– Нехай вам щастить, – побажав вартовий. – Лише не розгубіть по дорозі світла, що живе у ваших душах. 

Чарівниці подякували йому та рушили далі, залишаючи позаду крики марнотратників і шепіт скупих, які й досі не могли знайти межу між «занадто мало» і «ніколи не достатньо»…