Розділ 20. Злий “песик”

Поступово буревій стих. Повітря ще тремтіло від сплесків енергії, та вітер уже не носив мертві душі небом, кидаючи їх навсібіч. Бабуся з Натусею плавно опустилися на мокру землю. Хмари над головами тим часом почали скупчуватися та темніти. Почав накрапати дощ — спершу обережно, а потім усе рішучіше, заливаючи землю холодною імлою.

— Третє коло… третє коло… — Натуся замислено шепотіла, мружачись крізь пелену дощу. — Згадала! Тут буде…

— Злива, — тихо сказала бабуся, витягуючи з наплічника дощовик і простягаючи онучці. — Одягни це, люба. А мені… мені потрібна велика палиця.

— Навіщо тобі палиця? — здивовано запитала дівчинка, проте в ту ж мить почула за спиною низьке, погрозливе гарчання.

Вона обернулася — і все всередині неї похололо. З темряви, що накривала все навколо, з’явився він... Гігантський пес, щетинистий і чорний, ступав уперед, шкірячись. Його три голови рухалися злагоджено: одна стежила за Натусею, інша — за бабусею, третя озиралася довкола.

Це був Цербер – пекельна істота, що захищала третє коло пекла. Очі всіх трьох голів світилися зловісним червоним вогнем. Мокра шерсть стирчала вусібіч, а з пащ капали густі, липкі нитки слини. Груди пса з важким хрипом здіймалися і опускалися, і він був готовий атакувати будь-якої секунди.

— Хороша собачка, хороша… — Ельвіра промовила це майже пошепки, вкладаючи у свій голос усю теплоту, на яку була здатна в ту мить. Її слова звучали лагідно, мов колискова, хоч у повітрі ще стояло напруження, туге, як струна. — На, на… — додала вона, піднімаючи руку з-за спини.

В ній була звичайна палиця, схожа на шматок якоїсь гілки, проте гладенька і без кори. Бабуся кинула її так вправно, ніби усе життя тренувалася саме для цієї миті.

Палиця описала дугу в повітрі й полетіла у протилежний від них бік, прорізаючи дощ. Цербер рикнув, його червоні очі блиснули хижим блиском — і миттєво, з незбагненною для такої громіздкої істоти спритністю, рвонув за “здобиччю”. Його лапи глухо били по розмоклій землі, залишаючи глибокі вм’ятини. Усі три голови синхронно задерли носа — слід був свіжий, гра почалась.

— Мерщій, тікаємо, поки його немає! — вигукнула бабуся, схопивши Натусю за руку.

Вони кинулись уперед, біжучи крізь холодний дощ, що перетворився на справжню завісу. Краплі били в лице, заплутувалися у волоссі й проникали під одяг. Земля під ногами була слизькою, та це не зупиняло їх. Їхні тіні миготіли між деревами, розмитими дощовою млою, між уламками старих мурів і викривлених коренів.

Натуся мчала, не озираючись. Позаду долинало приглушене гарчання — рев звіра, що, здавалося, от-от згадає, як його обдурили. Серце шалено гупало в грудях, ніби прагнуло вирватися назовні, а дихання раз у раз збивалося. Попереду вже виднілося четверте коло.