Розділ 19. Справжній віндбординг

Харон привіз своїх пасажирок до другого кола. Протягом усієї мандрівки він не сказав ані слова, лише підвів свій човен до берега й зник у холодному тумані.

Перед очима Натусі та бабусі постала тривожна картина: сірі скелі тягнулися до самого неба, а їхні вершини губилися у хмарах. Між скелями кружляли змучені душі з очима, повними вічного жалю.

– Так, так, так… Хто це до нас тут завітав? – пролунало десь збоку.

– Міносе, я знаю, що це ти! – твердо мовила бабуся, поглянувши вглиб кам’яного проходу. – Виходь, поговорити треба.

Із тіні вийшов Вартовий Другого Кола – Мінос, пекельний суддя, величний і огидний водночас. Сива борода спадала на груди, а щупальця вилися навколо його тулуба, шиплячи та пульсуючи. На голові у нього виблискувала корона з чорного заліза.

– Ельвіро? – здивовано прошепотів він. – Не думав, що побачу тебе тут знову.

– Ми не на чаювання прийшли, – різко відповіла чарівниця. – Нам потрібно дістатися дев’ятого кола. Негайно.

Мінос хитро примружив очі, а на вустах з’явилася зловісна усмішка.

– Ти не перестаєш мене дивувати, стара подруго… Хочеш проскочити моїм коридором? Ось так, просто? Ну що ж… Якщо вам так вже кортить…

Він навіть не встиг закінчити фразу, як небо враз потемніло. Над ущелиною здійнявся сильний вітер. Чарівниць підхопило і понесло світ за очі. Їхні невагомі зараз тіла неслися між потоками, а перед очима був лише морок та безвихідь.

– Ми ж розіб’ємося! – крикнула Натуся, намагаючись хоч за щось вчепитися. Та все марно. Навколо вже панував хаос. Душі розбивалися об кам’яні виступи, а з висоти лунав гучний регіт Міноса.

– Не хвилюйся, дитино! У мене все під контролем! – долетів до дівчинки рідний голос.

Перед нею вже відкривалася страшна картина. Їх несло прямо на одну з гостроверхих скель і загибель була неминучою. Порятунку здавалося б не було. Лише останні слова бабусі змушували не піддаватися відчаю. 

Тим часом обриси скелі ставали все чіткішими. Здавалося, що ще мить – і зіткнення не уникнути!

Натуся заплющила очі й приготувалася до найгіршого. Та на її подив нічого не сталося. Її так і несло кудись, а в обличчя бив сильний вітер. Однак, вона була жива.

Коли ж дівчинка обережно розплющила одне око, то побачила, що стоїть на чарівному сноуборді, що з’явився нізвідки. Він рухався у повітрі, ковзаючи між потоками, наче ті були сніговими схилами.

Бабуся теж летіла поруч – на своєму «віндборді». Її волосся розвивалося, очі палали, а тіло намагалося балансувати на цьому новому виді транспорту.

– Тримайся, Натусю! – вигукнула вона. – Якщо впіймаємо правильну хвилю – нас понесе далі! До третього кола!