Розділ 19. Справжній віндбординг

Харон привіз своїх пасажирок до другого кола. Протягом усієї мандрівки він не сказав ані слова, лише підвів свій човен до похмурого берега й зник у холодному тумані.

Перед очима Натусі та бабусі постала тривожна картина: сірі скелі тягнулися до самого неба, а їхні вершини губилися у хмарах. З повітря долинали приглушені зойки. Між скелями, наче листя під час бурі, кружляли змучені душі — прозорі, зі змученими стражданням обличчями, та очима, повними вічного жалю.

– Так, так, так… Хто це до нас тут завітав? – пролунало десь збоку, а голос був слизький, мов зміїна шкіра, і трохи зловтішний.

– Міносе, я знаю, що це ти! – твердо мовила бабуся, поглянувши вглиб кам’яного проходу. – Виходь, поговорити треба.

Із тіні вийшов Вартовий Другого Кола — Мінос, пекельний суддя, чия постать була водночас величною й огидною. Сива борода спадала на груди, а щупальця — мов живі ланцюги — вилися навколо його тулуба, шиплячи та пульсуючи. На голові у нього виблискувала корона з чорного заліза, що здавалася вилитою з самого смутку.

– Ельвіро? – здивовано прошепотів він, і в його голосі почулось щось майже людське. – Не думав, що побачу тебе тут знову.

– Ми не на чаювання прийшли, – різко відповіла чарівниця. – Нам потрібно дістатися дев’ятого кола. Негайно.

Мінос хитро примружив очі, й в куточку його вуст з’явилася зловісна усмішка.

– Ти не перестаєш мене дивувати, стара подруго… Хочеш проскочити моїм коридором, як мандрівниця крізь шторм? Ось так, просто? Ну що ж… якщо вам так вже кортить…

Він навіть не встиг закінчити фразу, як небо враз потемніло. Сильний вітер здійнявся над ущелиною. Буревій закрутив простір, здіймаючи стовпи пилу та несучи душі в шаленому танку. Чарівниць підхопило і понесло світ за очі. Їхні невагомі зараз тіла металися між потоками, а перед очима – лише морок та безвихідь.

– Ми ж розіб’ємося! – крикнула Натуся, намагаючись хоч за щось вчепитися. Та все марно. Навколо вже панував хаос. Душі розбивалися об кам’яні виступи, а з висоти лунав шалений, гучний регіт Міноса.

– Не хвилюйся, дитино! У мене все під контролем! – долетів до дівчинки рідний голос.

Перед нею вже відкривалася страшна картина – їх несло прямо на одну з гостроверхих скель і загибель була неминучою. Порятунку здавалося б не було. Лише останні слова бабусі змушували не піддаватися відчаю. 

Тим часом обриси скелі ставали все чіткішими. Здавалося — ще мить і зіткнення не минути. 

Натуся заплющила очі й приготувалася до найгіршого. Та на її подив нічого не сталося. Її так і несло кудись, а в обличчя дув сильний вітер. Однак, вона була жива.

Коли ж дівчинка обережно розплющила одне око, то побачила, що стоїть на чарівному сноуборді, що ніби народився зі світла. Він рухався у повітрі, ковзаючи між потоками, наче ті були сніговими схилами.

Бабуся теж летіла поруч — на своєму “віндборді”, зробленому зі сплетінь бурі та уламків вітру. Її волосся розвивалося, очі палали впевненістю, а тіло намагалося балансувати на цьому новому виді транспорту.

– Тримайся, Натусю! – вигукнула вона. – Потоки вітру — це не пастка, це шлях! Якщо впіймаємо правильну хвилю – нас понесе далі! До третього кола!