Розділ 17. Знову на пошуки?

Надворі вже вечоріло. Шкільне подвір’я, зазвичай гомінке та веселе, тепер виглядало як застигла сцена з нічного жаху. Металеві ворота вже були зачиненими, та для Ельвіри й Герцога це не стало перешкодою. Бабуся провела долонею в повітрі, й перед нею заіскрилися древні символи, що у вирі синього полум’я розчинили залізну решітку, мов вона була лиш маревом. Привид-пес швидко ковзнув крізь ворота, а за ним і Ельвіра. Вона ступила на шкільне подвір’я з тією впевненістю, що мала лише справжня чарівниця, яка знає: зворотної дороги вже немає. Та виявилося, що ця перешкода була лише “квіточками”. Тож не забарилися і “ягідки”.

Із-за темних кущів, які тепер нагадували згорблені фігури, з’явилися три істоти.

Спершу в темряві спалахнули їхні очі — страшніі, криваво-червоні, мов розжарене вугілля. А тоді з’явилися й самі створіння — гігантські вовки з кошлатими спинами, вигнутими у хижі дуги. Їхня скуйовджена шерсть ворушилася на вітрі, лапи були важкі та могутні, а гострі білі ікла блищали в місячному сяйві.

Гарчання, яке вирвалося з їхніх горлянок, було не просто тваринним — у ньому бриніло щось неприродне, наче хтось наклав на них закляття.

– Звідки тут ці звірі? – отямився від першого шоку Герцог.

– Мабуть, це справа рук нашої ворогині, – відповіла бабуся. – Думаю, що так просто в середину школи нам не потрапити.

– Гадаю, я з ними зміг би впоратися, якби не моя прозорість.

– З цим я тобі допоможу. Є у мене таке заклинання, яке із привидів робить живих істот. Але діє воно лише п’ять хвилин. Як гадаєш, часу тобі вистачить?

– Більш ніж достатньо, – заспокоїв її пес.

– Готовий? – перепитала Ельвіра.

– Готовий! – відповів той і через декілька секунд прозорість його тіла почала зникати, а сам пес відчув прилив небаченої сили та бадьорості.

Не роздумуючи ні секунди, Герцог зірвався з місця. Його силует блискавкою промайнув у повітрі, і він стрімко кинувся на найбільшого з вовків — того, що гарчав найголосніше, ймовірно, ватажка зграї. У стрибку пес вчепився йому у вухо та потягнув у кущі.

Вовк завив несамовито — звук прокотився шкільним подвір’ям. Його побратими розгублено застигли на мить, але побачивши, що їхнього вожака хапає якийсь незнаний пес, з риком кинулися на допомогу. Почалась шалена сутичка, з якої здіймалися хмари пилу.

Ельвіра, стоячи неподалік, не могла розгледіти, що відбувається. Усе здавалося безладною мішаниною шерсті, тіней, блискучих зубів і хрипкого гарчання. Її серце стискалося. Вона вже готувалася кинутися в бій, підняла руку для закляття, як раптом...

...з-за кущів пролунало різке, розпачливе скавучання. Потім — ще одне. І ще. Через кілька секунд звідти, нашорошивши вуха і підібгавши хвости, вискочили троє вовків. Не озираючись, вони помчали геть. А за ними, кульгаючи, з’явився Герцог. Його тіло було подряпане й закривавлене, задня лапа підкошувалася. Та в очах палахкотів вогонь перемоги.

Бабуся кинулася до нього, ніжно торкнулася пораненої лапи, і з її долоні розлилося м’яке золотаве світло. Магія, мов теплий потік, огорнула тіло пса, і рана почала зцілюватися, затягуючись тонким серпанком сяйва.
Та відразу після цього Герцог став розпливатися — його контури знову втрачали чіткість: чари Ельвіри почали згасати.

– Ой і не легко буде нам у школі, – мовила бабуся. – Передчуваю ще не одну перешкоду на нашому шляху.

Виявилося, що вона мала рацію. Щойно друзі добігли до внутрішнього подвір’я, перед ними постала моторошна картина. 

З темних вікон і масивних дверей школи повільно, немов прокидаючись від багатовікового сну, почали виповзати товсті, живі ліани. Вони обвивали стіни, обгортали поруччя й лавки, спліталися одна з одною, мов зелені змії, і поступово перетворювали шкільне подвір’я на непрохідні джунглі. Дерева вигиналися у дивовижні форми, а в повітрі завис солодкуватий запах тропічних квітів та магії.

Ельвіра пильно оглянула все навколо, ледь помітно похитала головою й поринула в роздуми. Та раптом у її погляді спалахнула рішучість. Вона ступила вперед, підняла руки й прошепотіла стародавнє заклинання. За мить у її долонях з’явилося мачете — химерний, вигнутий клинок із руків’ям, інкрустованим самоцвітами. Метал відливав зеленим, ніби був викутий спеціально для битви з рослинною стихією.

– Це нам і допоможе дістатися всередину, – рішуче мовила чарівниця, стиснула руків’я обома руками й зробила перший надріз у цій непроглядній зеленій завісі.

Мачете пройшло крізь ліани, наче крізь тонкий папір, і кожен його змах супроводжувався хрипким шипінням — немов самі рослини кричали від болю. Зелений сік бризкав довкола, але Ельвіра не зупинялася. Її рухи були точні, мов у досвідченого воїна, і вперті, мов у матері, що прорубує шлях до своєї дитини.

Герцог біг поряд, пильнуючи спину подруги, й не міг не захоплюватися її силою. Навіть попри вік, попри втому, попри небезпеку — вона залишалася сильною, мужньою та рішучою. Кожен змах мачете, кожен крок вперед наближав їх до школи та до Наталки.