Розділ 17. Знову на пошуки?

Надворі вже вечоріло. Шкільне подвір’я, зазвичай гомінке та веселе, тепер виглядало як застигла сцена з нічного жаху. Металеві ворота вже були зачиненими, та для Ельвіри й Герцога це не стало перешкодою. Бабуся провела долонею в повітрі, й вони на мить стали невидимими. Привид-пес швидко ковзнув крізь цей тимчасовий прохід, а за ним і Ельвіра. Та виявилося, що ця перешкода була лише «квіточками». Тож не забарилися і «ягідки».

Із-за темних кущів з’явилися три істоти.

Спершу в темряві спалахнули їхні червоні страхітливі очі, а тоді з’явилися й самі створіння. Ними виявилися гігантські вовки з кошлатими спинами, вигнутими у хижі дуги. Їхня скуйовджена шерсть, тріпотіла під поривами вітру, важкі лапи ступали безжально, а гострі білі ікла моторошно відблискували в місячному сяйві. Ще й гарчали вони якось зовсім неприродньо. Хтось дуже могутній постарався, щоб не допустити наших друзів до школи.

– Звідки тут ці звірі? – отямився від першого шоку Герцог.

– Мабуть, це справа рук нашої ворогині, – відповіла бабуся. – Думаю, що так просто в середину будівлі нам не потрапити.

– Гадаю, я з ними зміг би впоратися, якби не моя прозорість.

– З цим я тобі допоможу. Є у мене таке заклинання, яке із привидів робить живих істот. Але діє воно лише п’ять хвилин. Як гадаєш, часу тобі вистачить?

– Більш ніж достатньо, – заспокоїв її пес.

– Готовий? – перепитала Ельвіра.

– Готовий! – відповів той і через декілька секунд прозорість його тіла почала зникати, а сам пес відчув прилив небаченої сили та бадьорості.

Не роздумуючи ні секунди, Герцог зірвався з місця. Його силует блискавкою промайнув у повітрі, і він стрімко кинувся на найбільшого з вовків, ймовірно, ватажка зграї. У стрибку пес вчепився йому у вухо та потягнув у кущі.

Вовк несамовито завив. Його побратими розгублено застигли на мить, але побачивши, що їхнього вожака хапає якийсь дивний пес, з риком кинулися на допомогу. Почалась шалена сутичка, довкола стовпом здійнялися хмари пилу.

Ельвіра, стоячи неподалік, не могла розгледіти, що відбувається. Усе здавалося безладною мішаниною шерсті, тіней, білих кликів і хрипкого гарчання. Вона вже готувалася кинутися в бій, підняла руку для чергового закляття, як раптом...

...з-за кущів пролунало різке, розпачливе скавучання. Потім – ще одне. І ще. Через кілька секунд звідти, нашорошивши вуха і підібгавши хвости, вискочили троє вовків. Не озираючись, вони помчали геть. А за ними, кульгаючи, з’явився Герцог. Його тіло було подряпане й закривавлене, задня лапа підкошувалася. Та в очах палахкотів вогонь перемоги.

Бабуся кинулася до нього, ніжно торкнулася пораненої лапи, і з її долоні розлилося м’яке золотаве світло. Магія, мов теплий потік, огорнула тіло пса, і рана почала зцілюватися.
Та відразу після цього Герцог став розпливатися – його контури знову втрачали чіткість, а чари Ельвіри почали згасати.

– Ой і не легко буде нам у школі, – мовила бабуся. – Передчуваю ще не одну перешкоду на нашому шляху.

Виявилося, що вона мала рацію. Щойно друзі добігли до внутрішнього подвір’я, перед ними постала моторошна картина. 

З темних вікон і масивних дверей школи повільно почали виповзати товсті ліани. Дерева вигиналися у дивовижні форми. Вони обвивали стіни, обгортали поруччя й лавки, спліталися одна з одною, мов зелені змії, і поступово перетворювали шкільне подвір’я на непрохідні джунглі.

Ельвіра пильно оглянула все навколо, ледь помітно похитала головою й поринула в роздуми. Та раптом у неї з’явилася ідея. Вона ступила вперед, підняла руки й прошепотіла стародавнє заклинання. За мить у її долонях з’явилося мачете, такий собі вигнутий ніж, який часто використовують мандрівники у джунглях.

– Воно нам і допоможе дістатися всередину, – рішуче мовила чарівниця, стиснула руків’я обома руками й різонула цю густу зелену стіну. 

Мачете пройшло крізь ліани, наче крізь тонкий папір. Бабусі це лише додало ентузіазму. Зелений сік бризкав довкола, але Ельвіра не зупинялася. Герцог слідував поряд, пильнуючи спину подруги, й не міг не захоплюватися її силою. Навіть попри вік, попри втому та небезпеку, чарівниця залишалася сильною та рішучою. Кожен змах мачете, кожен крок вперед наближав їх до школи та до Наталки.

Подорож цими імпровізованими джунглями тривала майже пів години. Море ліан здавалося нескінченним і кінця йому не було видно. Та ось, нарешті, перед ними постали вхідні двері школи.

Ельвіра змахнула піт з чола, обережно опустила мачете й присіла на бетонну сходинку, тримаючи руку на грудях.

– Фух, – видихнула вона, – давно я так завзято не працювала! Зараз трішки посиджу, наберуся сил і заходимо всередину.

– Передчуваю ще одну загрозу за цими дверима, – принюхався пес. – Нам потрібно бути дуже обережними.

За важкими дубовими дверима школи на друзів чекала неприродна тиша. Просторий хол, у якому зазвичай лунав дзвінкий дитячий гамір, тепер нагадував пустку.

Ельвіра обережно зробила кілька кроків уперед. Її пальці стиснулися на руків’ї мачете, яке вона не випускала з рук. Герцог ішов поруч, з піднятими вухами, принюхуючись.