Розділ 16. Ще одне таємниче зникнення

Як і побоювалися наші друзі, Наталки вдома не було. Натомість там була лише стурбована Фофа.

– Вистава затягнулася, – побігла вона зустрічати усіх на порозі. – А де ж наша зірочка?

– Ми думали, що вона вже з тобою, – знімаючи з себе ковдру-невидимку, мовила Натуся.

– Ні, ніхто не приходив, – білочка схвильовано поглянула на присутніх. – Усі думають про те, що і я?

– Наталка зникла? – поставив риторичне питання Жюль.

– Схоже на те, – підтвердив Річард.

– У цьому точно замішана дочка Феоніли, якщо це дійсно вона – наша ворогиня, – підсумувала бабуся. – Мабуть, подумала, що Наталка – це Натуся і викрала її, щоб нас шантажувати.

– Або ж помститися, – невпевнено мовила Фофа. – Хочу помилятися, але спроб зашкодити нашій дівчинці, та й нам, було чимало…

– Тоді не варто гаяти часу, – голос Річарда був рішучим. – Потрібно рушати на пошуки.

– Може повернутися до школи? – запропонував привид. – Герцог візьме слід, по ньому й рухатимемося.

Пес з готовністю поглянув на друзів.

– Хороша ідея, – підтвердила Ельвіра. – Проте всім йти не слід. Річарде, Жюлю, побудьте з Натусею та Фофою вдома. Охороняйте моїх дівчаток. А ми з Герцогом самі підемо до школи. Я поставлю додатковий магічний захист на нашу квартиру задля вашої безпеки. Так що краще до дверей та вікон не підходьте – може нашкодити здоров’ю.

– Бабуся, може я все ж з тобою піду? – запитала онучка. – Відчуваю свою провину за зникнення Наталки!

– Дитинко моя, мені буде спокійніше, якщо ти залишишся тут із дідусем. Ми вже втратили твою копію, не хочеться втратити й оригінал.

– Як скажеш, – зітхнула дівчинка.

– А ще краще, накинь про всяк випадок на себе ковдру-невидимку. Хоч вдома і безпечніше, проте чаклунка вже ламала наш магічний захист. Краще, якщо вона не знатиме, що схопила не ту.

Натуся кивнула, ковзнувши поглядом по тривожних обличчях своїх друзів, і зникла в тіні коридору, загорнута у ковдру-невидимку.

Тим часом у будинку бабуся вже взялася до справи. Вона ступала по кімнатах повільно, зосереджено, мов диригент, що налаштовує цілий оркестр невидимих струн. Її пальці описували в повітрі дивовижні знаки, губи ледве чутно вимовляли стародавні слова. І кімнати її слухалися. 

Стіни почали м’яко світитися блідо-блакитним сяйвом. Це був потужний захист — давнє закляття, що утворювало невидиму сітку навколо дому. Захисне світло пульсувало, як велике магічне серце. Тепер воно попереджало: ближче не підходь.

Ельвіра закінчила останнє заклинання, вдихнула глибоко й обернулася до пса-привида, що вже стояв біля порога.

– Ну що, Герцогу, – мовила бабуся рішуче, – час повертатись у школу. Потрібно знайти нашу Наталку. І повернути її додому.