Розділ 21. Віч-на-віч з ворогом

Чарівниці зупинилися біля входу на дев’яте коло. Від нього, як не дивно, віяло холодом. 

– Не думала, що скажу це, але тут не завадили б теплі речі, – здивовано прошепотіла Натуся.

– Так, – погодилася бабуся. – Зараз щось нам начаклую. 

Пробурмотівши декілька заклинань, у наплічнику дівчинки з’явилися зимові куртки. 

– А зараз, онучко, нам потрібно тебе заховати, – продовжила Ельвіра. – Хто б там на дев’ятому колі нас не чекав, вони не знають, що Наталка – це не ти. Так що накидуй ковдру-невидимку і рухайся, про всяк випадок, позаду мене.

Дівчинка не стала сперечатися. Вона розуміла, що таким чином перевага буде на їхньому боці. Між тим, вони зайшли на дев’яте коло. Було морозно. Ніяких вогняних дощів, котлів смоли, та пекельної спеки. Натомість перед очима наших чарівниць відкрилось замерзле озеро. Воно тримало в собі душі грішників, які по плечі застрягли у льоду. А на іншому боці озера лежав та відпочивав сам Володар Пекла, Люцифер,  теж примерзлий до води. 

– Хто ці люди в озері? – тихенько запитала Натуся бабусю.

– Зрадники… – прошепотіла та. – Тут тримають людей, які зраджували і користувалися чиєюсь довірою. 

– Кого я бачу! – почулося позаду. – Дійшла таки!

Ельвіра обернулася на голос. Перед нею стояла жінка, яка когось дуже нагадувала. Довге кучеряве волосся, гачкуватий ніс та гострі риси обличчя.

– Не впізнаєш? – запитала вона зухвало.

– А повинна? – бабуся хотіла одразу поставити на місце цю хамовиту особу, хоча вже мала здогадку, хто перед нею стоїть. – Хоч би представилася!

– Ой, де ж мої манери! – награно запереживала незнайомка. – Вибач мене, таку невиховану. Мене звати Амелія. Амелія Балджер.

– То ти все ж таки донька Феоніли та Джеймса? Не сказала б, що дуже здивована, – похитала головою бабуся. – Ти дуже схожа на свою матір…

– Вважатиму це за комплімент, – в її очах заграли злі вогники. – А ти, Ельвіро, бачу, швидко за онучкою прибігла, – продовжувала зухвало незнайомка. – Чесно кажучи, не чекала тебе так рано. А якщо вже зовсім між нами дівчатами, я взагалі на тебе не чекала.

– Та ну? – відповіла бабуся. – І чого б це?

– Думала, що вже всі кола пекла ти навряд чи пройдеш, – мовила відверто. – Казала мені мати – ніколи не недооцінюй супротивника.

– Мудра порада, – посміхнулася співрозмовниця. 

– Мудра, – погодилася Амелія, – а сама ж цією істиною свого часу знехтувала. І дозволила тобі відбити у неї коханого.

– Ти нічого про це не знаєш… Твоя мама…

– Моя мама була найкращою чаклункою! – гнівно викрикнула Амелія. – А ти і твоя онучка винні у її загибелі!

– До речі, про онучок, – бабуся намагалася зберігати спокій. – Де моя?

– В надійному місці, – хитро усміхнулася та, і від цієї посмішки, здавалося, на цьому колі стало ще холодніше.

Натуся не збиралася гаяти часу. Поки бабуся відвертала увагу Амелії, вона нишпорила по всіх куточках в пошуках Наталки, та її ніде не було. Однак, за одним із пагорбів дівчинка побачила якесь ворушіння і тихенько прокралася туди.

– Сказати по правді, – продовжувала Амелія, – я хотіла одразу з нею покінчити. Але це було б не так цікаво. Вас обидвох слід покарати. Повільно і жорстоко. 

З цими словами, чаклунка прошепотіла декілька слів і бабуся несподівано для самої себе по пояс провалилася в озеро. Ні руками, ні ногами рухати вона не могла.

– Попалася, – голосно засміялася Амелія. Її сміх відлунням відбився від стін дев’ятого кола та розбудив Володаря Пекла.

– Хто це мені тут спати не дає? – злісно вигукнув він.

– Вибач, Люциферчику, це я, – затремтіла чаклунка. – До мене просто гостя завітала.

– І що від цього крик у моєму царстві підіймати потрібно?

– Та то я випадково, просто зраділа дуже.

– Мені твоя радість сон перервала! – пробурмотів Люцифер.

– Більше не буду! Ось побачиш! – пообіцяла та.

– Дивись мені! Ще раз мене розбудиш – в озеро посаджу! 

– Звісно, звісно, вибач мене. Я тут лише зі своєю подругою розберуся. 

Амелія повернулася до Ельвіри, але її на місці вже не було. Чаклунка бігала вздовж берега озера, оглядаючи все навколо, але її ворогиня ніби крізь землю провалилася. Їй захотілося кричати від розпачу, але вона пам’ятала слова Люцифера, тому, затиснувши губи, пішла до схованки, де залишила, як вона думала, Натусю. Але дівчинка теж зникла. Зовсім розлютившись і зрозумівши, що її надурили, Амелія побігла до входу на восьме коло пекла, здогадавшись, що саме туди чарівниці й направляться. Але, на її подив, виходу ніде не було. Розпач охопив злу чаклунку і вона, забувши про все, почала кричати та гупати кулаками об стіну, де раніше був вхід на інше коло.

Володарю Пекла увірвався терпець і він запроторив норовливу жінку в озеро. А та, здається, від розпачу, нічого і не помічала.

– Ти ще поплатишся за все це, Ельвіро! – кричала вона. – Ти, і твоя онучка! Ось побачите!