Розділ 20. Пункт призначення

На шостому колі чарівниць чекали стіни царства мертвих. Їх надійно охороняли три фурії - Тисифона, Алекто та Мегера. 

– Ви подивіться, хто до нас завітав! – вигукнула Тисифона. – Не думала, Ельвіро, що так швидко побачимося.

– Я ненадовго, – відповіла та. – Ми тут лише заради моєї онучки, довго у вас не затримаємося. Наша мета – дев’яте коло, і аж ніяк не шосте.

– Ну це ми ще побачимо, – злісливо засміялася Мегера, підморгнувши сестрам.

Щойно вона договорила, стіни навколо чарівниць почали рости. Скоро їм кінця і краю не було видно, а потрібно ж було рухатися далі.

– Бабусю, що робитимемо? – у розпачі запитала Натуся.

– Здається, у мене ідея, – подумавши трішки, мовила та. – Пам’ятаєш, у посланні додому я просила взяти у наплічник кілька речей у дорогу.

– Так, – дівчинка починала розуміти, на що натякає бабуся. – Ковдра-невидимка! Точно! 

З цими словами, вона витягнула з наплічника магічну ковдру і враз чарівниці зникли з поля зору фурій.

– Куди вони поділися? – здивовано запитала Алекто.

– Поняття не маю, – відповіла Мегера. – Можливо крізь землю провалилися. 

– Опускаємо стіни, – наказала Тисифона. – Нічого, думаю, це не останній раз, коли ми зустрінемося.

Коли стіни опустилися, бабуся з Натусею, все ще невидимі перелетіли через них, залишивши збентежених фурій ні з чим.

На сьомому колі чарівниць чекала пустеля з вогняним дощем та її головний охоронець.

– Мінотавре, як ся маєш? – мовила бабуся, ставши видимою. Натуся заздалегідь поклала ковдру в наплічник.

– Ельвіро, ти? – здивовано мовив той. – Скільки води сплило…

– Та бачу, в твоєму світі водою і не пахне!

– Жартівниця, – голосно зареготав охоронець, – люблю таких. А тебе як сюди занесло?

– Довга історія, – бабуся не стала вдаватися у подробиці цієї пригоди. Вони втрачали безцінний час. – Однак, будемо вдячні, якщо проведеш нас до восьмого кола. Не хочеться у цій спеці надовго затримуватися. Я свій крем від засмаги забула.

– Ха-ха-ха, ну що ж, допоможу тобі, бо ти мені настрій на весь день підняла. Тримай оце, – з цими словами Мінотавр передав чарівницям маленьку прозору кульку.

– І що нам з нею робити? – запитала Натуся.

– Киньте її перед собою, – наказав охоронець.

Дівчинка кинула кульку, вона одразу ж збільшилася і стала своєрідним куполом, який накрив їх з бабусею.

– Це захистить вас від мого вогняного дощу! – мовив Мінотавр. – Нехай щастить!

– Дякуємо, – радісно відповіли мандрівниці та попрямували через пустелю.

На восьмому колі було людно. Душі грішників заполонили увесь простір. Вартовий Геріон віддавав накази своїм слугам. У повітрі стояв їдкий запах смоли. Скориставшись метушнею, Натуся знову непомітно витягла ковдру-невидимку і вони з бабусею почали повільно пробиратися крізь натовп. 

– Ще трішки, і будемо на дев’ятому колі, – прошепотіла дівчинка. – Ніколи б не подумала, коли читала Данте, що подорожуватиму колами пекла, описаними в його книзі. Досвід так собі, не з приємних.

– Добре, що хоч живі залишилися, – погодилася Ельвіра. – Я вже бачу вхід до останнього кола. Ось ми й прибули в пункт призначення. 

– А далі що?

– Зорієнтуємося на місці. А поки потрібно готуватися до найгіршого…