Розділ 19. Небезпечна подорож

Харон привіз своїх пасажирок на друге коло і, висадивши їх на берег, зник у тумані. Навкруги було багато скель, а ще літали змучені душі.

– Так, так, так, хто це до нас тут завітав? – почувся голос десь неподалік.

– Міносе, я знаю, що це ти! – мовила бабуся. – Виходь, поговорити треба.

Пекельний суддя з сивою бородою, короною на голові та щупальцями, що обвивали усе його тіло, вийшов з-за однієї зі скель і направився до чарівниць.

– Ельвіро? – здивовано мовив він. – Не думав, що колись тебе тут побачу.

– Ми не теревені прийшли розводити, – перервала його бабуся. – У нас невідкладні справи. Тож нам якнайшвидше потрібно дістатися дев'ятого кола пекла.

– А ти не перестаєш мене дивувати, Старійшино, – лукаво і якось не по доброму усміхнувся Мінос. – Ну що ж, якщо вам так швидко потрібно...

Він навіть не встиг договорити, як піднявся страшний буревій. Вітер був таким сильним, що Натусю з бабусею підняло над землею і понесло прямо на скелі.

– Ми ж розіб'ємося! – крикнула дівчинка, ледве розрізняючи щось навколо. Панував хаос. Душі, що літали поруч, билися об гострі виступи та стрімкі схили. Десь здалеку чувся моторошний сміх Міноса. Їм з бабусею загрожувала реальна небезпека.

– Не хвилюйся, дитино! У мене все під контролем, – долинув до неї знайомий голос.

Натуся заплющила очі й вже була готова до зіткнення із кам'яною брилою прямо перед нею, та пройшло вже декілька секунд, а удару все не було. Розплющивши одне око, вона з подивом виявила, що стоїть на чарівному сноуборді та тримається між повітряними потоками. Ну звісно ж, це бабуся начаклувала, щоб спасти їх від загибелі.

– Тримайся, Натусю! – крикнула вона онучці, маневруючи на своєму "віндборді". – Думаю, потоки повітря нестимуть нас далі, до третього кола!

Так і сталося. Поступово буревій стих і чарівниці приземлилися на мокру землю. Починав накрапати дощ.

– Третє коло... третє коло... – намагалася щось згадати дівчинка. – Згадала, тут буде...

– Злива, – договорила за онучку бабуся, вже подаючи їй дощовик. – Одягни це, а мені потрібна велика палиця.

– Навіщо? – запитала Натуся, та почула позаду себе ричання. Вона обернулася і побачила триголового пса з червоними очима та злим вищиром. – Цербер!

Істота заричала, готуючись до нападу. Дощ не вщухав, проте вона, ніби, цього і не помічала. Мокра шерсть стояла дибки і весь вигляд пса був дуже моторошним.

– Хороша собачка, хороша, – мовила Ельвіра якомога лагіднішим голосом. – На, на... – з цими словами вона витягла з-за спини палицю і кинула у протилежний від них бік. Цербер схопився і помчав за "іграшкою".

– Мерщій, тікаємо, поки він відволікся, – крикнула бабуся і вони з онучкою чимдуж побігли до четвертого кола.

Там було дуже гамірно. Душі про щось сперечалися, доказували щось одне одному, і, здавалося, не помічали новоприбулих.

– От і добре, – мовила Натуся. – Хоч тут ніхто нас вбити не намагається.

– Твоя правда, – погодилася бабуся, про щось міркуючи.

– Задумалася? – запитала онучка. – Я, якщо чесно, книгу Данте лише до третього кола дочитала.

– От і я не пам'ятаю, що там на п'ятому, – відповіла Ельвіра. Раптом вона відчула, що йти далі не може. Ноги загрузли вже майже по коліна у якійсь чорній жижі. – Болото! Натусю! Бережись!

Дівчинка встигла вискочити з трясовини, але бабусю затягувало все глибше. На зволікання не було часу. Поряд з болотом росло кілька дерев. Натуся підбігла до одного з них, схопилася за найдовшу гілку і почала тягнути її вниз. Кінець гілки якраз нахилився перед Ельвірою і вона вхопилася за нього обома руками. Через хвилину, бабуся вже стояла поряд з онучкою, брудна, та щаслива.

– Яка ж ти у мене молодчинка! – обійняла вона Натусю. – Швидко зметикувала, що робити! Врятувала моє життя.

– Беру приклад з найкращих, – підморгнула та.

– Що ж, бачу йти ми далі не зможемо, треба летіти, – і чарівниці піднялися у повітря.

– Боюся навіть припустити, які труднощі та небезпеки ще постануть на нашому шляху, – мовила бабуся, покачавши головою.