Розділ 18. Дев’ять кіл пекла Данте

Через хвилин двадцять Ельвіра з Герцогом почули знайомі голоси, що наближалися до входу в школу. Це були Річард і Натуся.

– Як ти тут, кохана? – мовив лорд, переступивши поріг вестибюля.

– Та як бачиш, – відповіла та. – Ось, оговтуємося від пригод.

І вона ввела в курс справи новоприбулих.

– Нічого собі, оце так похід у школу! – здивовано вигукнула Натуся. – Я й не знала, що у “храмі знань” може бути так небезпечно.

– Ніхто не думав, онучко, – скрутно помахала головою Ельвіра. – Саме тому я й покликала тебе. Лише об’єднавши наші зусилля, ми, я вірю, подолаємо всі перешкоди...

– І врятуємо Наталку, – закінчив фразу Герцог.

– Не ображайся, друже, – мовила чарівниця. – Але думаю, що далі ми підемо вдвох з онучкою. Хтось повинен оберігати вхід до школи, щоб більше ніхто сторонній сюди не зайшов.

– Кохана, це ж самогубство! – обурився Річард. – Хоча, – він на секунду задумався, – мабуть, ти маєш рацію. Когось потрібно залишити тут. Але, гадаю, Герцог і сам чудово впорається з цим завданням.

– Не думаю, що привид без магічних сил зможе, скажімо так, “прикрити тили” самотужки, – засумнівалася бабуся. – Тут потрібен могутній чарівник. Такий як ти, коханий.

– Але ж...

– Жодних “але”! – Ельвіра стояла на своєму. – Ти потрібен нам тут.

Чоловік нарешті зрозумів, що сперечатися з чарівницею, яка, за сумісництвом ще і його дружина, безглуздо, і здався.

– Ну гаразд, – сумно мовив він. – Але прошу вас, будьте обережні! Ви – все, що у мене є!

Обійнявшись на прощання, бабуся з Натусею обережно рушили до сходів. Їхні тіні лягали довгими сплетіннями на стіни, ніби намагаючись ще бодай трохи затримати їх тут, у безпеці. Та щойно ноги чарівниць ступили на першу сходинку — сталося немислиме.

Підлога під ними раптом здригнулася, розчинилася і… Ельвіра з Натусею полетіли вниз у невидиму прірву. Річард кинувся до них, але було вже запізно. Діра закрилася і забрала у нього його дівчат.

– Ні! – вигукнув він, впавши навколішки. – Ні... тільки не це...

А в цей час внизу — глибоко-глибоко — щось захлюпотіло. Натуся поволі відкрила очі. Навколо панувала суцільна темрява.

– Бабусю?! – голос дівчинки задрижав, танучи у мороці.

– Тихо, я тут, поряд, дитино, – почувся знайомий, спокійний голос. – Не бійся. Ми ще тримаємось. Діставай з наплічника ліхтарик.

Дівчинка послухалася і вже за кілька секунд темряву освітив невеликий промінчик світла. Його було достатньо, щоб побачити: вони стоять на березі темного озера.

Раптом до чарівниць донісся ледь чутний плач, за ним — скиглення. А потім і знайомий, хриплуватий голос:

– Думав, що я вас уже не побачу... Що привело сюди?

Натуся різко повернулася й направила світло ліхтарика в той бік. З темряви виступила постать у довгому чорному каптурі. Обличчя майже не було видно, але очі світилися жовтим.

– Харон?! – прошепотіла Ельвіра. – Перевізник мертвих?

– Він самий, – відповів той, зітхаючи. – А ви чим так нагрішили, що аж до мене завітали?

– Ми були в школі... а потім... – почала Натуся, але її голос потонув у нестримному реві. Із кожною секундою він ставав все ближчим, голоси змішувалися — плач, крики, ридання, стогін. Все ніби народжувалося з-під землі.

– Я, здається, знаю, що сталося, – повільно вимовила бабуся. – Це не просто пастка… Це лімб.

Харон ледь кивнув.

– Звісно, що ж іще?

– Дитино... – звернулася Ельвіра до онучки. – Нам підготували найгірший подарунок. Ми мусимо пройти дев'ять кіл пекла.

– Це як у Данте? – перепитала дівчинка. – Я щось таке читала...

– Саме так. І наша перша зупинка – Лімб. Тут панує безболісна скорбота.

– Це типу депресії?

– Саме так, – кивнула та. –  І поки вона нас не поглинула – треба бігти далі. Думаю, Наталка на дев’ятому колі, тож мусимо поспішати.

– Я вас можу до другого кола підкинути, по старій дружбі, – мовив Харон.

– Були б дуже вдячні, – погодилися чарівниці й заскочили у човен.