Розділ 18. Дев’ять кіл пекла Данте

Через хвилин двадцять Ельвіра з Герцогом почули знайомі голоси, що наближалися до входу в школу. Це були Річард і Натуся.

– Як ти тут, кохана? – мовив лорд, переступивши поріг вестибюлю.

– Та як бачиш, – відповіла та. – Ось, оговтуємося від пригод.

І вона ввела в курс справи новоприбувших.

– Нічого собі, оце так похід у школу! – здивовано вигукнула Натуся. – Я й не знала, що у "храмі знань" може бути так небезпечно.

– Ніхто не думав, онучко, – скрутно помахала головою Ельвіра. – Саме тому я й покликала тебе. Лише об'єднавши наші зусилля, ми, я вірю, подолаємо всі перешкоди...

– І врятуємо Наталку, – закінчив фразу Герцог.

– Не ображайся, друже, – мовила чарівниця. – Але думаю, що далі ми підемо вдвох з онучкою. Хтось повинен оберігати вхід до школи, щоб більше ніхто сторонній сюди не зайшов.

– Кохана, це ж самогубство! – обурився Річард. – Хоча, мабуть, ти маєш рацію. Когось потрібно залишити тут. Але, гадаю, Герцог і сам чудово впорається з цим завданням.

– Не думаю, що привид без магічних сил зможе, скажімо так, "прикрити тили" самотужки, – засумнівалася бабуся. – Тут потрібен могутній чарівник. Такий як ти, коханий.

– Але ж...

– Жодних "але"! – Ельвіра стояла на своєму. – Ти потрібен нам тут.

Чоловік нарешті зрозумів, що сперечатися з могутньою чарівницею, яка, за сумісництвом ще й його дружина, безглуздо, і здався.

– Ну гаразд, – сумно мовив він. – Але прошу вас, будьте обережні! Ви – все, що у мене є!

Обійнявшись на прощання, бабуся з Натусею, обережно пішли до сходів, а Герцог з лордом лише сумно дивилися їм услід.

Однак, ніхто з них не очікував того, що станеться вже за кілька секунд. Коли чарівниці стали на першу сходинку, підлога під ними

розійшлася, і вони полетіли у провалля. Річард кинувся до них, але було вже за пізно. Діра закрилася і забрала у нього його дівчат.

Натуся відкрила очі, але нічого не було видно. Вони в пастці, це очевидно, але де?

– Бабусю! – крикнула вона у відчаї.

– Не кричи, дитино, я тут, поряд.

Ельвіра начаклувала маленьку вогняну кулю і посвітила навкруги. Було чутно чийсь плач та хлюпотіння води. Раптом з темряви долинув знайомий голос.

– Думав, що я вже вас не побачу, що привело сюди?

Бабуся направила світло у бік голосу.

– Харон?? Перевізник мертвих?? – впізнала вона чоловіка у чорному капішоні.

– Він самий. А ви чим нагрішили, що до пекла потрапили??

– Ми були у школі, а потім... – розгублено пробелькотіла Натуся, але її слова загубилися у плачу та криках, що наближалися.

– Я здається, знаю, що сталося... – задумливо відповіла бабуся. – Хароне, це ж лімб?

– Звісно, що ж іще?

– Дитино, наша ворогиня підготувала нам найгірший подарунок... Ми мусимо пройти дев'ять кіл пекла.

– Це як у Данте? – перепитала дівчинка. – Я щось таке читала...

– Саме так. І наша перша зупинка – Лімб. Тут панує безболісна скорбота.

– Це типу депресії?

– Саме так, – кивнула та. –  І поки вона нас не поглинула – треба бігти далі. Думаю, Наталка на дев'ятому колі, тож мусимо поспішати.

– Я вас можу до другого кола підкинути, по старій дружбі, –

 мовив Харон.

– Були б дуже вдячні, – погодилися чарівниці і заскочили у човен.